Мій батько говорив чудовою німецькою мовою.
– Чи можемо, пане, цей пункт обговорити? – поважно спитав гер Мейделль.
– Для цього сюди прибув і привів сина, – відказав батько.
– Як ви ставитеся до різниці в релігії? – спитала фрау Марія.
– Релігії придумали люди.
Господь Бог єдиний для всіх, – відказав батько.
Гер Мейделль схвально хитнув головою.
– Але між нами така величезна віддаль! – вигукнула фрау Марія.
– За божим розкладом, – рівним голосом сказав батько, – жінка свій рід покидає і стає складником чужого, неспорідненого, що необхідно для народження здорових нащадків.
Гер Мейделль знову схвально хитнув головою.
– А різниця національна? – спитав він.
– Кожен народ створився, – так само рівно мовив батько, – із різноетнічних нашарувань, саме так зберігає себе й протистоїть виродженню. Які народи найсильніші у світі? Саме ті, які проковтнули багато різних етносів.
Гер Мейделль знову хитнув головою.
– Чи достатні у паньства засоби, щоб забезпечити Елізабет життя, до якого звикла? – спитала фрау Марія.
– Цілком, – відповів батько. – Це значна частка добра, надбаного мною та моїми предками, шляхтою.
– Але ж там, розповідав ваш син, пане, велика глушина?
– Глушина там, де не живуть люди, – сказав батько, повіки в нього при цьому затремтіли. – Кожна людина має власне "я", отже, кожна людина – центр власного всесвіту, все інше люди вигадали!
– Пан цікавиться філософськими науками? – обережно спитав гер Мейделль.
– Я людина із вічності, що є Бог, а він – головний предмет і творець усіх філософій, – сказав батько. – Але ми не відаємо волі самої фрекен!
І хоч було вельми мало світла, я побачив, що Елізабет розчервонілася.
– Чи хочеш вийти заміж за панича Тодося? – голосно спитала фрау Марія.
– Так! – шепнула, ледь порушивши вустами, Елізабет.
Я відчув, що серце щасливо стислося і послав дівчині щасливого позира. Але вона потупилася й на мене не дивилася.
– Тоді дамо їй у придане, – урочисто сказала фрау Марія, – наші діаманти, що їх мені подарувала государиня імператриця Катерина Друга.
– Але ж, Маріє! – вигукнув гер Мейделль.
– Так, пупсику, – м’яко сказала фрау Мейделль. – Я це давно вирішила. А тепер заграй нам, Елізабет! Але не стародавньої музики, а теперішньої!
Елізабет безмовно встала й пішла до клавесина. І, як колись давно, дивно зазвучали в цих сутінках хлипливі звуки – полилася широка, тепла і водночас бурхлива мелодія, яка сколихнула в моїй душі гарячотерпкі хвилі, ніби розгойди морської води перед штормом…
Отакий дивний сон привидівся мені під пам’ятним дубом. Повернувся додому й докладно переповів його Варварі. Сестра задумалася й довго мовчала.
– То що скажеш, сестро? – не втерпів я.
– А ти все це не придумав? – перепитала не без підозри.
– Клянусь Богом, що ні! – гаряче мовив я. – То що ти на це?
Сестра знову якийсь час мовчала.
– Скажу: від дружини, яка виросла в наших краях, мав би більшу користь, – озвалася нарешті Варвара. – Але, може, це й справді така божа воля, і саме ту дівчину призначено тобі в жінки. Тоді не повинен цьому опиратися. Одначе боюсь: до господарчих занять вона, як свого часу жінка Григорія Петровича, буде нездатна.
– Але ж у мене є ти, Варваро! – вигукнув я.
І моя сувора сестра раптом розплакалася, як дитина.
– Ні, скажи по-правді, чи не вигадав того сна? – спитала трохи заспокоївшись.
– Ще раз клянусь Богом, що ні!
– Тоді їдь і якщо вони за тебе її віддадуть, привозь чимшвидше, бо ти вже зовсім здурів із тими своїми писаннями, – строго сказала Варвара.
Певною мірою мала рацію. Оте моє писання, а більше – дописана мною історія Малоросії, яку почав Петро Михайлович, було таки безумством. Але тільки написавши ці дві книги (до речі, в історичну оповідь Петра Михайловича я поробив деякі вставки й розмисли, ввів найцікавіші, на мою думку, документи, та й назва була моя), я виконав недовідомого обов’язка, який невідь-чому лежав на моїх плечах і гнітив, як тягар над Танталом, але тепер цілком себе від нього звільнив. Відтак поїхав до Естляндії напрочуд спокійний, прояснений, ніби сонцем налитий, тим більше, що цього разу супроводжувала мене сонячна погода.
Коли ж приїхав, все відбулося точнісінько так, як це мені привиділося, не було тільки з нами Михайла Петровича, батька мого, тобто його тіні зникомої; навіть запитання мені ставилися такі, як уві сні. Це, зрештою, легко зрозуміти: я добре пізнав подружжя Менделлів, отже, в підсвідомості, яка й породжує сни, відав, які запитання можуть поставити і як можу на них відповісти. А як віз свою юну дружину в Лісовичі, розповів їй про той сон – вона була вражена. Відтак оповіла мені: була переконана, що того разу доля недаремно занесла мене в Естляндію, тож у глибині душі вірила, що я таки до неї повернуся.