– Але ж ти була мала дівчинка? – зчудувався я.
– Маленькі дівчатка, – мудро сказала дружина, – також жінки!
Це була правда. І хоча, сказав уві сні мій батько, що я щодо жінок повний недотепа, але давно примітив: жіноча система мислення одмінна від чоловічої, в ній превалює емоційний елемент, отож те, що чоловік бере розумом, вони провідчувають, а розумом лишень скріплюють, через що в деяких речах бувають мудріші за чоловіків, хоча певні речі, притаманні чоловічому розуму, навіки залишаються для них недоступні. Найдивовижніше в цій історії було те, що фрау Марія справді подарувала у віно небозі свої діаманти. Якийсь біс згодом шепнув мені перевірити їхню вартість, і я показав їх знавцеві. Той, розглянувши їх уважно й зробивши свої, відомі тільки йому, досліди, ошелешив мене, сказавши, що діаманти несправжні, але напрочуд майстерно підроблені. Таким чином, подарунок імператриці був одним із її жартів чи облудностей, адже до того й справді, як оповідають, була схильна. Можливо, мала біля себе якогось земляка-німця, котрий займався підробкою діамантів, і в такий спосіб ощасливлювала своїх незначних фрейлин, якою й була пані Марія. Я про це ані заїкнувся дружині, тим більше їм самим, добродушним стареньким, – було б то непростимою грубістю, дружині сказав, що діаманти зберігатимемо, як надкоштовну пам’ятку, і незачепленими передамо нашим дітям, що її цілком задовільнило. Уявляю, який би то був удар для Мейделлів, коли б вони довідалися про ті діаманти правду. Але мене те мало печалило: узяв-бо від них діаманта справжнього, якому й справді ціни нема – небогу їхню, а мою дружину, мого янгола й найвідданішого друга. Задля цього діаманта я легко відрікаюся від тих царських, навіть коли б вони були й нефальшиві, до речі, не довіряючи висновкам першого, я повіз коштовності до іншого ювеліра, але результат досліду виявився той-таки. Ну, й кат з ними!
Цією родинною хронікою дружина захопилася – писав я її російською мовою, а російську вона знала принаймні настільки, щоб читати й розуміти. Ясна річ, епілогу вона не читала, бо написано його пізніше. Варварі я прочитав із хроніки окремі шматки, вона просльозилася й визнала, що до писання я хист маю, але простодушно порадила манускрипта спалити.
– Але ж чому, Варваро? – спитав я.
– Забув одягти їх, – сказала Варвара. – Так, як описав, – вони ніби голі!
Як видно з цього небезрозумного висновку, в моїй сестрі напрочуд поєднувалися мудрість із анальфабетизмом. Ну що ж, Бог їй суддя!
Дав я прочитати уривки із хроніки після численних та настирливих домагань й Івану Михайловичу, вилучивши, звісна річ, описи моїх до нього гостин і ще деякі речі. Той сказав, що прочитав скрипта з інтересом, що є в ньому непотрібні заумності, які читання роблять нецікавим; зрештою, він їх пропускав, отже суті писання вловити не міг, бо, пропустивши розмисли, що міг утямити? Остаточний його вирок був тотожний із Варвариним: спалити! Коли ж не хочу спалити, хай би я дозволив йому, як старшому братові, рукописа виправити, бо я свій рід, а особливо його самого, подав вельми непригоже.
– Але чи не ви недавно метали громи в наш рід, – сказав я зачудовано, – і грозилися написати про нього "чорну книгу"? Чи, може, я занадто всіх обілив?
– Бачиш, – закотив очі Іван Михайлович, – одне діло говорити, а інше писати. Справді, до "чорної книги" я знамірювався, але ж не написав її. А чому? Тому, що коли взяв до рук перо, аби свій рід обезсмертити, пиши, пане, так, як того вимагає пристойність, а не твоє передзавзяття. Наковдобив тут сім мішків гречаної вовни та ще й з чорненьких овець!
– Але ж те, що написано, правда! – сказав я.
– Не кожна правда у світі пожитна, – сказав брат, – а коли так, то не тільки буває непотрібна, а не раз – шкідлива. А шкідлива правда, яке добро нам принесе? Окрім того, це правда перепущена через твої очі, а кожна людина, сказано в Біблії, - лож, отже, й правда твоя брехлива. Коли ж її перепустити через кілька розумів, то, відповідно поправлена, вона й стане правдешньою правдою.
Це була казуїстика, після неї ставало зрозуміло, чому Іван Михайлович прагнув стати петербурзьким чиновником: я ледве вирвав у нього рукописа, бо не бажав мені його віддавати. Зрештою, ми після гострих сварок домовилися, що я скрипта пильно сховаю і більше нікому не показуватиму; він же, як людина старша й умудрена життям, сподівається, що з літами я помудрішаю також і або перепишу свого твора в догіднішому для роду дусі, або ж його спалю. Отже, дописавши манускрипта, пообіцяв я, сховаю його за дідовим портретом, віддавши його на волю божу, а яка вона буде, не нам загадувати. На цих умовах рукопис до мене повернувся, але, проглядаючи, я помітив, що деякі сторінки з нього вибрано – я писав хроніку не в зошиті, а на окремих листках. На мої претензії брат зробив вигляд, що не розуміє, чого від нього хочу; отже деякі шматки твору я змушений був записувати вдруге, покладаючись на власну пам’ять. Свою ж обіцянку сховати скрипта я виконав, і оце тільки зараз його вийняв, щоб і собі перечитати й дописати епілога.