Заснути вже не міг. Ходив із кутка в куток, і лице мені палало. Бо таки знайшов нитку до клубка, і пророчий текст у мені просвітився, й засяяв, і заблищав, як ті діаманти, що їх сьогодні розглядав. Але ті діаманти були мертві, хоча не мертвими вони були для господарів цього дому; мої ж діаманти, щойно знайдені, були коштовніші тих, адже знайшов їх на сторінках Вічної книги. І я кинувся читати далі пророчого текста. Йшлося про те, що найкращі наші долини наповнені колісницями напасників наших Елама та Кіра, а при брамах наших їздці настановлені. Це все в світлі мого одкровення ставало зрозумілим: після Івана Мазепи так на нашій землі й сталося. По тому йшла фраза: «І ти поглянув того дня на зброю дому лісу» – я знову вразився: у тих загадкових, таємних віршах, що їх дав мені прочитати Василь Капніст, ліс подавався як алегорія нашої землі. Але ще більше мене вразили ці слова тому, що маєток мого батька звався Лісовичі – саме там я народився, провів дитинство, аж доки не висланий був навчатися до кадетського корпусу. Далі в тексті говорилося про багато щілин у Давидовім місті і про те, що доми міста порозбивали для зміцнення муру, і про став, зроблений поміж двома мурами. І невідь чому подумалося, що став поміж двома мурами – це і є літопис, що його читав тоді в Петербурзі, і писання Григорія Сковороди, і оті таємничі вірші, й «Енеїда» якогось Івана Котляревського, яку також мені тоді дано прочитати, а можливо, існують і інші подібні твори. Що ж там далі? «Але ви не дивились на того, хто це створив, хто це віддавна створив, ви не бачили». І справді, подумав я, що ми знаємо про створене на рідній землі, створене на землях чужих знаємо, а на своїй, принаймні я, хіба тільки те, що припадком лучилося мені в Петербурзі. Ось чому «Господь Саваот того дня був покликав на плач, і на голосіння, і на обстриження волосся, і щоб оперезатися веретою».
Читав кожне речення, і воно вбивалося мені в мозок гвіздком, тим гвіздком, що впивався колись у божественне тіло Ісуса Христа. Але впивалися ті гвіздки не лише в Христа, а у Варавине й іншого переступника тіло – тих, що висіли побіч Христа, а, отже, і в моє.
Знову ходив великими кроками кімнатою, хоча свіча моя перетворилась у малий недогарок, а я ще всього тексту не осягнув. Тож ще раз кинувся до розгорнутої книги.
Далі говорилося про втіху та радість, про те, як забивали худобу, їли й пили, і це була начебто втіха, хоча всі добре знали, що завтра помруть. Чи ж не про те писав і Григорій Сковорода: про обпивання й обжирання, хоч би й Тетервака в «Убогому жайворонку», адже автор відверто сказав, що Тетервак – це образ Малоросії чи малоросіянина, а на нього саме під час отого обжирання й наготовлено сітки, щоб його піймати й посадити в клітку.
Заключні слова цього Видіння не менш разючі: «Напевне, не проститься вам беззаконство оце, аж доки ви не помрете».
Я стояв приголомшений. Свічка допалювалася. Не мав сили й пальцем кивнути, очі заплющені, а тіло наструнчене, як лук. І тут в уяві виразно побачив свій дім лісу: невелике село, загублене серед сіверських пущ; перед очима випливали обличчя рідних моїх, яких давно не бачив: тих, які ще жили і які вже повмирали – все це були тіні зникомі, але вдивлявся у них внутрішнім зором, ніби бажав, щоб саме вони дали мені відповідь на так раптово посталі питання, бо й справді вони в мені, як сиве марево, як туман над болотами. Що ж відбувається? Доля завела мене у цей чужий дім в Естляндії, але чи простий це випадок? Адже саме цей дім, оцей замок із живими привидами став для мене місцем отого дивного, можна сказати, містичного трансу, одне слово, Долиною Видіння. Чи не витвір це мого захворілого мозку, адже останнім часом відчував, як не раз уже згадував, сум’яття? Та й не тільки сум'яття, а втому, вичерпання, невдоволення, як гострі недовідомі спалахи. Чи випадково в мене виявилася на столі Біблія, чи ж випадково перед тим ота добра фрау Мейделль навчила мене на ній гадати? Чи випадково останнім часом я, людина ще порівняно молода, в силі, почав сторонитися веселого офіцерського товариства і відчувати незбагненний смуток? Чи випадково, поїхавши в Петербург, зустрівся із земляками своїми, зокрема із Василем Капністом, адже коли б не було тієї зустрічі, не зміг би прочитати Ісаїного пророцтва саме так, як прочитав? Або ж: коли б не була так дивно схожа фрау Марія на покійну імператрицю, не знайшов би я ключа до розуміння того тексту. А коли все це не випадково, а ланки якогось ланцюга, до чого готує мене промисел божий, без якого тут напевне не обійшлося? Що маю чинити далі? Адже досі був як перекотиполе, що його гонить по світах і дорогах сліпий фатум; куди ж простував я разом зі своїми гарматами, що несли смерть людям, до яких не мав персональної ворожнечі? Ту ворожнечу мав, однак, хтось інший, для кого я став лялькою-петрушкою. Ні, далеко ще не все збагнув, не все зміг зрозуміти – були то тільки химерні спалахи, уривки видінь і провідчуть, а загалом же – у глибочезному сум’ятті потопав. У збентеженні, потоптанні. Коли вірити пророку Ісаї, а саме він провістив майбутній прихід Христа, отой день збентеження, день сум’яття – не простий, а таки «день Господа, Бога Саваота». А це значить, що це передусім день прозріння. Отже, що сталося? А те, що мені, смертному із смертних, адже призначення солдата смертне передусім, невідь чому шепнув до вуха кілька одкрить. «І відкрив Господь Саваот у вуха мої». Чи ж справді воно так, чи, може, забагато на себе кладу?