На протилежному боці вулиці з’явилися ченці. Вони бігли, але якось нерішуче — обидва ще не отямилися від того, що сталося. Вони роззиралися навсібіч. Старший говорив по мобільному телефону, здається, зі своєю матір’ю. Потім вони сіли у велике «рено» і від’їхали.
Каспер почекав, поки на зупинці біля залізниці зупиниться автобус. Тоді перейшов Фарімаґаде.
Пасажирів було багато, але він знайшов вільне місце на задньому сидінні і забився в куток.
Він знав, що насправді не дістав ніякої реальної переваги. Йому бракувало музики, чогось остаточного. Він почав наспівувати. Жінка, що сиділа поруч з ним, відсахнулася. Та хіба можна було на неї ображатися? Він співав фрагменти з початку Токати ре-мінор. Не тієї, доричної, а написаної Бахом у молодому віці. Він намацав лотерейний білет. Данська державна лотерея — явище дивовижне. Виграші великі. Шанси виграшу — один до п’яти. Відсоток виплат — шістдесят п’ять. Одна з кращих лотерей у світі. Лотерейний білет був утіхою. Маленьке компактне поле надій. Маленький виклик всесвіту. Цим лотерейним білетом він провокував Всевишнього. Щоб він продемонструвавши існує він насправді. Щоб виявив себе у вигляді виграшу. Посеред безрадісної статистичної квітневої неймовірності.
Для звичайного слуху й свідомості Копенгаген з усіма своїми передмістями розкинувся в горизонтальній площині в різні боки від центру міста. Та Касперові завжди здавалося, що місто розташоване на внутрішньому боці воронки.
Вгорі, біля краю, там, де світло, і повітря, й морський бриз, що шелестить у кронах дерев, розташовані Клампенборґ і Селлеред, ну й, можливо, Хольте й Вірум. Уже біля Баґсверда і Ґладсаксе починається спуск, а десь у глибині міститься Ґлоструп. Над пустелями його скромних одноповерхових котеджів розлягається клаустрофобічна луна. Ґлоструп й Відовре — це переддверя Амаґера, а там уже й зовсім починається фанова труба.
Знаменита польська черниця Фаустина Ковальська якось сказала, що коли старанно молитися, то можна і в Пеклі влаштуватися з усіма вигодами. Раніше Каспер завжди гадав, що ця свята казала так, бо ніколи не бувала в Ґлострупі. Тепер він прожив тут шість місяців. І полюбив це життя.
Він любив гриль-бари. Танцювальні школи джитербагу. Юних послідовників «Ангелів пекла». Похоронні бюро. Ковбасу для смажіння у вітринах м’ясних крамниць. Дисконтні магазини. Незвично освітлені палісадники. Екзистенціальний голод на обличчях, які траплялися йому на вулицях, голод на сенс життя — йому самому це було не чуже. Й іноді це пізнавання цілковито протиприродно робило його щасливим. Навіть зараз, на краю прірви. Він вийшов з автобуса на головній вулиці Ґлострупа, неймовірно щасливий, але страшенно голодний. Так далі тривати не може. Навіть Будда й Ісус постались лише тридцять-сорок днів. І потім казали, що більше — це вже не смішно. Він зупинився біля китайського ресторану на розі Сіеставай і непомітно зазирнув усередину. Сьогодні працювала старша дочка. Він увійшов до ресторану.
— Я прийшов попрощатися, — сказав він. — Отримав запрошення. З Бельгії. Цирк Карре. Вар’єте «Зебрюґґе». Потім американське телебачення.
Вона схилилася над барною стійкою.
— Наступної весни я приїду по тебе. Я куплю острів. Поблизу від Рюу Кюу. Побудую для тебе пагоду. Біля дзюркотливого джерела. Біля порослих мохом скель. Досить стояти біля фритюрниці. Ми дивитимемось, як сідає сонце, а я імпровізуватиму.
Він схилився до неї і заспівав:
Двоє водіїв вантажівки перестали жувати. Дівчина серйозно дивилася на нього з-під м’яких, вигнутих синяво-чорних він.
— І що ж, — спитала вона, — ти хочеш отримати натомість?
Він схилив голову, так що його вуста майже торкнулися її вуха. Білого-білого. Наче крейдяна скеля. Вигнутого, немов мушля мідії з острова Гілі Траванґан.
— Порцію смажених овочів, — прошепотів він. — З рисом і тамарі. І мою пошту.
Поставивши їжу на стіл, вона майнула геть, немов храмова танцівниця при дворі в Джакарті. Потім повернулася назад з ножем для паперу і поклала перед ним стосик конвертів.
Приватних листів не було. Він не став розкривати решту конвертів. Але якийсь час посидів, перебираючи їх, затримуючи кожен з них на мить у руці, перш ніж упустити на стіл. Він вслухувався в їхню свободу, рухливість, дух мандрів.
Серед листів виявилася листівка із запрошенням на виставку сучасних італійських меблів, де навіть келих «спуманте» не зміг би приховати від вас той факт, що сидіти на цих кріслах і диванах так незручно, що без фахівця з мануальної терапії додому вам годі буде й дістатися. Конверти похмурого вигляду від колекторних агенцйі із зворотною адресою в районі Нордвест. Квитки на прем’єру до нової опери на острові Докеен. Дисконтні проспекти від американських авіакомпаній. Лист з англійського видавництва з приводу довідника «Великі імена в комедії XX століття». Усе це він лишив поза увагою.
Десь задзвонив телефон. Дівчина виникла перед ним з телефонною трубкою на маленькому золотистому лакованому підносі.
Вони з Каспером подивилися один на одного. Як поштову адресу він завжди зазначав абонентську поштову скриньку на Гасверксвай. Звідти йому двічі на тиждень приносили листи й бандеролі до цього ресторанчика. У Відділі реєстрації населення було вказано адресу «для передачі» цирку «Блафф» на Ґрендальс Парквай. Там він раз на два тижні забирав листи з державних установ. Поштова компанія зобов’язана була зберігати конфіденційність. Соня з Ґрендальс Парквай померла б на вогнищі за нього. Знайти його було неможливо. Навіть податкова інспекція змушена була здатися. Тепер хтось таки дістався до нього. Він зняв слухавку.
— Ви не заперечуєте, якщо ми приїдемо за чверть години?
Це була світловолоса жінка.
— Не заперечую, — відповів він.
Вона повісила слухавку. Він сидів, слухаючи гудки.
У довідковій він дізнався телефон лікарні Біспеб’єрґ. Його з’єднали з дитячим психіатричним відділенням. Туди й до Центру шкільної психології направляли практично всіх дітей з Копенгагена та передмість.
Чергова відділення з’єднала його з Ван Хессен.
Вона була професором дитячої психіатрії, разом з нею він займався деякими з найскладніших дітей. Процес цей для дітей був цілющим. Для неї ж він був вельми непростим.
— Це Каспер. До мене приходили чоловік, жінка і дитина. Дівчинка десяти років, звуть Клара-Марія. Вони кажуть, що це ти їх направила до мене.
Вона була дуже здивована, щоб ставити які-небудь питання.
— У нас не було дитини з таким ім’ям. В усякому разі, поки я тут працюю. І ми ніколи не дали б направлення. Без попередньої домовленості.
Вона почала відтворювати в пам’яті болісні частини минулого.
— До тебе, — повела вона далі, — ми за будь-яких обставин постаралися б не направляти. Навіть коли б у нас була попередня домовленість.
Десь на задньому плані грало фортепіанне тріо мі-бемоль мажор Шуберта. На передньому плані дзижчав комп’ютер.
— Елізабет, — сказав він, — ти що, пишеш оголошення про знайомство?
Вона затамувала віддих.
— Оголошення — це дуже вузький канал, — продовжував він. — Любов вимагає від людини, щоб вона відкрилася. Потрібна більша сфера спілкування, ніж Інтернет. Тобі б підійшла рухова терапія. І щось для голосу. Я міг би давати тобі уроки співу.
Відповіді не було. У тиші він почув, як на скрипці грає Ісаак Штерн. Ніжне — дуже ніжно. Жорстке — дуже жорстко. Техніка без жодної напруги. І смуток на межі нестерпного.
Поруч з ним хтось стояв, виявилося, це дівчина. Вона поклала перед ним аркуш паперу. Він був чистий.
— Пісня, — попросила вона, — вірші. Запиши їх.