Каспер заліз у коробку. Хлопці не рухалися.
— А ти схуд, — зауважив молодший. — За цей час. Не дивно. За такого життя, як у тебе.
Каспер влаштувався зручніше. Серед упаковок з ляльками.
— Але з фінансами у тебе, мабуть, як і раніше все гаразд, — сказав хлопець.
Каспер спорожнив кишені. Знайшов останні п’ять тисяч. Простягнув їх назовні.
— Ти відчайдушна людина, — сказав хлопець. — Можна було б спробувати ще трохи на тебе натиснути. Адже ми повинні отримати якусь компенсацію за монтувалки.
Каспер вивернув кишені, у них більше нічого не було.
— Ну, скажімо, авторучку.
Він простягнув хлопцям авторучку. Вони закрили кришку. Заклеїли скотчем коробку.
— Доставимо тебе прямо до одержувача, — сказав молодший голос, — навіть якщо шайтан охороняє цей будинок. Присягаюся Кораном. Я завжди виконував свою частину угоди.
Він відчув, як коробку завантажили на візок. Він чув напружене дихання хлопців, коли вони піднімали її. Він чув звук транспортних магістралей. Відлуння відкритих площ і парків. Шелестіння вітру в кронах бананів. Вони проїздили повз Ботанічний сад. Повз Геологічний музей. Повернули до Копенгагенської обсерваторії.
Мабуть, у них із собою були полозки, вони перекотили візок через поріг і закотили в ліфт. Він уже не пам’ятав, скільки ліфтів було в його житті за останні місяці. Нескінченна кількість. Цей буде, він це точно знав, у якомусь сенсі останній.
Його провезли якимось коридором, повз якісь двері, він почув, як навколо коробки виникла якась баня, хоча, може, все це відбувалося всередині нього. Коробку зняли з візка. Кроки хлопців віддалилися, довкола стало тихо.
Але це була не звичайна тиша. А та тиша, з якої, мабуть, створювала світ Всевишня, коли вона розкрила рота і сказала: «Хай буде світло!»
Він зібрав останні сили, натиснув на картонку і розірвав її.
Приміщення було баневим. Це була власне обсерваторія — стеля була досконалою напівсферою, з мідних пластин подвійної кривизни. Біля стіни починався величезний телескоп з полірованої латуні і бронзи, встановлений на рейці, що описувала повне коло. Біля окуляра стояв Йосеф Каїн.
Під отвором у бані, навколо Касперової коробки сиділи одинадцять дітей. Стіне, Синя Пані, Андреа Фінк. Даффі. Людина з буряковим обличчям. Схрестивши ноги. Немов придурки на сеансі групової психотерапії. Немов східні черниці під час ритуалу пуджа.
Якщо ти провів тридцять років у шоу-бізнесі, то тобі напевно хоч би раз у житті — під час якихось урочистих святкувань — доводилося дивуватися з несподіваної появи голих дівчат, що вистрибують з торта. Але Каспер ніколи не мав змоги вслухатися в те, що відбувається всередині такої дівчини. Тепер ось трапилася саме така нагода.
Він відчув глибоку втіху. На мить обличчя навколо застигли від здивування. На мить тиша покинула цих чудових жінок і фантастичних дітей. І громовладно зазвучав беззахисний подив. Слово «потрясіння» підійшло б якнайкраще. Навіть для Синьої Пані.
Цієї миті Каспер відчув, кожен, хто сидів під банею обсерваторії, відчув, що Всевишня — навіть у найсвященніших зібраннях — притримує клоуна до останньої хвилини, щоб дістати його як козирну карту з рукава.
Потім тиша відновилася.
Синя Пані встала, взяла стілець, діти посунулися. Вона поставила стілець у коло.
— Каспер Кроне, — сказала вона. — Avanti. Дуже приємно.
Уздовж стін стояли дорожні сумки, вже з бирками одинадцяти різних авіакомпаній. Він був свідком прощання.
— Дітей взагалі не викрадали, — сказав він. — Вони приїхали добровільно. Не все було як по маслу. Але ніхто не йшов проти їхньої волі. Вони уклали угоду з Каїном. У чому вона полягала? «Сором» було не те слово, яке він міг би пов’язати з дітьми, що сиділи перед ним. А проте він почув почуття сорому. Якийсь величний дисонанс. Як початок останньої частини бетховенської Дев’ятої. Діти були схожі — усі без винятку — на сексуальних злочинців у віці від десяти до чотирнадцяти, яких узяли на місці злочину, і тепер вони, як і всі ми, намагалися зрозуміти, як жити далі, зберігаючи гідність і віру в свободу волі, коли ти тільки-но виявив, що всі ми живемо, немов рачки-бокоплави на спині величезного кита, у полоні підводних сил, керувати якими нам не дано.
— Вони хотіли зібратися, — сказала Синя Пані. — Тут, у Копенгагені. Вони хотіли побачити одне одного знову. Це діло дуже морочливе і дороге. Зібрати всіх дітей. Ми робимо це раз на рік. На превелику силу. Вони змусили Каїна це зробити.
Каспер подивився на людину біля телескопа.
— Тебе? — вимовив він. — Та ти й дев’яностолітню старушенцію не переведеш через вулицю, не впевнившись спершу в її кредитоспроможності. Що ти отримав натомість?
Він відчув, що жінка зважує кожне слово.
— Він вважав, що діти на багато що здатні. У сенсі дії на навколишній світ. Що свідомість, якщо вона досягає ділянки, де ще не сформувалася фізична реальність, може на неї вплинути. Це було, звичайно ж, дещо наївно.
— Звичайно ж, — погодився Каспер.
Замовчання відкладаються на периферії того, що відбувається, жалобною облямівкою фальшивих звуків. Приміщення тремтіло від недомовленості. Каспер знав, що Всевишня зараз укаже на когось, хто допоможе розв’язати вузол. Тільки сподівався, що цією людиною виявиться не він.
Це виявилася дівчинка.
Клара-Марія підвелася.
— Йосефе, — сказала вона. — Мати Маріє. Даффі. Андреа. Суєнсене. Я хочу поговорити з вами. Тільки з вами. Вийдімо на хвилинку.
Це було вимовлено з глибокою серйозністю. З великою невинною урочистістю. Іноді наполегливість дитини виявляється такою незаперечною, що всім доводиться підкорятися: згадайте маленького хлопчика з «Нового вбрання короля» або молодого Ісуса в храмі. Синя Пані підвелася. Каїн. Даффі. Андреа Фінк. Морський офіцер.
Краще б вони не рухалися з місця. З тієї миті, як вони підвелися, все для них було втрачено.
Дівчинка відчинила їм двері. Вони вийшли. Потім вона зачинила їх за ними. І замкнула.
Двері, судячи з усього, збереглися з часів спорудження обсерваторії. Масивний дуб. Важкі, немов двері церкви.
Дівчинка обернулася до дітей і Каспера. І посміхнулася.
Це була посмішка, яка викликала у Каспера бажання забратися назад у коробку. Але було вже пізно. Ось чому слід гарненько подумати, перш ніж пускатися в мандри за межі власної індивідуальності. Повернутись назад може виявитися не просто.
— Не знаю, що ти думаєш про війну, — сказала вона.
Каспер нічого не відповідав.
— Ми думали, що коли показати світові щось, щось зовсім неймовірне, то, можливо, вийде змусити їх зрозуміти. Змусити дорослих зрозуміти. Змусити їх припинити воювати.
У Каспера пересохло в роті. Але одночасно стало мокро в очах.
— Дуже гарна думка, — сказав він. — Що ж ви хотіли показати світові?
— Щось досі ще небачене, — продовжувала вона. — Про що почув би весь світ. Який-небудь катаклізм у місті. У якому ніхто б не постраждав. Але всі побачили б, як дорого це може обійтися, якщо ми не зупинимося. Це єдине, чого люди справді бояться. Втратити гроші. Можливо, тоді вийшло б до них достукатись.
— І одночасно отримати п’ятсот ляльок, — продовжив Каспер.
Вона посміхнулася. Це не було схоже на посмішку доньки батькові.
— Одне одному не заважає, — пояснила вона.
Каспер кивнув. Шия у нього затерпла. Як під час стрімкого розвитку менінгіту.
— Бах теж би так сказав, — зауважив він.
Вона підійшла до нього впритул.
— Ми з тобою, — сказала вона, — ми класно повеселимося.
Він відсунувся від неї. Раптом вона зазвучала надзвичайно серйозно.
— Ми думали… Якщо для тебе щось дуже важливо, то немає нічого неможливого.
— Твій батько завжди виходив з того ж принципу, — сказав він. — Головне — достукатися до їхніх сердець.