Вона повернулася в коло.
— Ви що, опустили шар землі? — запитав він. — Свідомість може змінити фізичне?
Можливо, вона його не почула. Можливо, вона приглушила звук на його каналі. Він відчув такий гнів, що у нього перехопило дух.
— Ти пам’ятаєш, що я хочу бути льотчиком, — сказала вона.
Вона подивилася Касперові просто в очі.
— Це передпольотна карта, — сказала вона. — Перевірка кабіни. До запуску двигунів. Висотомір. Електрична мережа. Подача палива. Навігаційні прилади. Ввести маршрут у комп’ютер. Частота радіостанції. Я прочитала все це. У справжніх книгах. Ти допоможеш мені стати льотчиком, коли я виросту?
Він не рухався.
— Двигуни до запуску, — сказала вона.
Обличчя одинадцяти дітей були абсолютно відкритими. Абсолютно ясними. Розслабленими, як уві сні. Але з широко розплющеними очима.
— Ви це влаштували? — продовжував Каспер. — Викликали зсув ґрунту?
Вона подивилась на Каспера.
— Може, воно само собою сталося, — сказала вона. — Випадково. А ми начебто просто відчули це заздалегідь. А ти як гадаєш?
Він відчув напругу в приміщенні. Волосся на голові у нього стало дибки. Немов в електростатичному полі.
— Дещо там було по-англійськи, — продовжувала вона. — Cabin ready. Doors released[109].
Вона оглянула дітей. Один за одним вони кивнули. Каспер хотів би втекти. Але він знав, що надто пізно. Контроль свідомості над тілом уже був порушений.
— Ready for pushback[110], — сказала дівчинка. — Копенгагенській обсерваторії з Каспером Кроне, Стіне, їхньою донькою і друзями cleared for pushback[111].
Вона підняла вгору великі пальці.
На мить будинок завібрував. Не дуже, але цілком відчутно. Чи це він сам тремтів?
Потім виникло світло. А чи це його підвів зір.
Він відчув, як обсерваторія здійнялася в повітря й подолала звуковий бар’єр. Він дивився в очі дівчинки. Вони були абсолютно спокійними.
Здавалося, що вони піднімаються вертикально. Він дивився крізь те, що, можливо, було прозорими стінами будинку, можливо, галюцинацією, можливо, новою формою зорового сприйняття. Йому здавалося, що він бачить, як Копенгаген зникає під ними, немов падаючи в безодню. Але хіба можна було знати напевно? Він відчув, як із шлунка підіймається нудота. Йому здавалося, що він уже давно примирився зі смертю. Тепер, коли вона сиділа перед ним в образі дитини, він побачив, що це не так. Виявилося, що він не хоче вмирати.
— Поверни нас назад, — попросив він. — Назад на Землю.
Голос його був пухнастим, немов щітка для чищення курильної люльки.
Дівчинка посміхнулась у відповідь. У неї не було переднього зуба. Випав. Або вибили. Це була беззуба посмішка. Як посмішка великих відьом.
— А чи можна тебе вмовити, — спитала вона. — Зробити ще одну спробу? З мамою?
Обличчя його стало лискучою маскою. Від поту.
— Це шантаж, — промовив він. — Духовний шантаж.
— Це кращий із шантажів, — зауважила вона.
Він підняв руки.
— Домовилися, — сказав він.
— Присягнися. Всевишнього.
— Це блюзнірство. Згадувати Її ім’я всує.
— Ти можеш дозволити собі торгуватися?
Він підніс руку для клятви.
Цієї миті упали вибиті двері.
На порозі стояв Каїн.
Щось подібне до поваги до нього наповнило Каспера. Звичайно ж, двері вже були не тими, що за хвилину до цього, — вони просвічували, немов акварель, вібрували й виблискували. Але вони все ще були дубовими.
У дверях з’явилася Синя Пані. Більша її частина перетворилася на веселкове світло. Але все, що від неї лишилося, було розлючене.
Це була незвичайна лють. Каспер одразу ж зрозумів, що слід оцінити її гідно. Що не так уже й часто трапляється почути таке.
— Кларо-Маріє, — сказала вона. — Припини!
Це був тон, подібного до якого Каспер ніколи не чув. Голос лунав авторитетно, немов достовірне передбачення Судного дня. Він нічого не вимагав. Він просто створював нову дійсність.
Ніякої посадки не було. Тільки-но здавалося, що лискуча колба летить на висоті чотирьохсот метрів над містом й одночасно по той бік часу й простору — у цілковитій тиші, прозора, світляна. І ось уже відновлюється фізична реальність. Усе як і раніше. Нічого не сталося. І ніщо вже не лишилося тим самим.
Поки все це тривало, Касперова голова була абсолютно порожня. Тепер його власні емоції затопили його зсередини — немов вода, раніше стримувана дамбою. І перша його думка була: «Якби можна було стати імпресаріо цих дітей!»
Хіба не до цього всі ми прагнемо? Щоб діти нас утримували, а ми могли б сидіти задерши ноги, зі своєю вечірньою сигареткою з травичкою і чарочкою, з приємним почуттям, що на нас працюють люди, котрі якнайкраще примножують наші нагромадження?
Раптом пробилася молитва. Він відчув, що коли мчиш разом із Всевишньою на швидкості чотириста кілометрів на годину й хапаєшся за придорожні галузки, аби зірвати фрукт, то досить велика ймовірність, що тобі відірве руку.
Він зустрівся поглядом із Синьою Пані. Її звучання посилилось. Це було все одно що дивитися в струмок, що дзвенить і міниться коштовним камінням.
— Про все це, — сказала вона, — ми мовчатимемо. Ще якийсь час.
Каїн стояв упритул до неї. Вона обняла його за талію.
У якомусь сенсі потрясіння від побаченого було для Каспера ще більшим, ніж від усього попереднього. Він спробував знайти опертя в молитві. Не існує нічого такого, чого Божественне не могло б витерпіти.
— Якщо християнству судилося вижити, — сказала вона, — то мають відбутися радикальні зміни.
Вона могла б запопасти кого завгодно. Вона могла б звабити одного з чотирнадцятилітніх хлопців. За дещо інших обставин вона, можливо, могла б запопасти його самого, Каспера Кроне.
— Ви могли б вибрати собі кого завгодно, — сказав Каспер. — Навіщо ж вам кульгавий диявол?
Йосеф Каїн випростався.
— Я перебуваю в активній фазі каяття, — пояснив він. — Я хочу очиститися. Стати новою людиною. Я порадився з Марією і тепер піду на генеральну сповідь.
— Тобі знадобиться кілька років, — сказав Каспер. — Протягом яких доведеться говорити безперервно по двадцять чотири години на добу.
Каїн підготувався для стрибка. Каспер помахав монтувалками. Спокійно, дружньо, немов китайськими віялами.
Хтось доторкнувся до нього. Це була Стіне. Він повернувся у своє власне тіло.
Вона стояла позаду нього. Як і того разу, коли він знімав грим. У минулому, якого більше не існувало. Яке ніколи не зможе повторитися. І за яким він не сумував. Але яке, втім, добре виглядатиме в альбомі.
— Щиро кажучи, — сказав він, — я ніколи не думав, що якась жінка зможе кохати мене.
Вона доторкнулася до його шкіри, руки її були гарячими, майже палаючими.
— Я тебе дуже добре розумію, — сказала вона, — я й сама ні за що б так не подумала. Але всупереч абсолютно всім припущенням і законам природи, можливо, все-таки є одна жінка, яка тебе кохає.
Він заплющив очі.
У цій миті було щось від фіналу BWV 565 — Токати і фуги ре-мінор — величезні, фатальні стовпи музики, що стають лавою, поки знову піднімуть завісу.
Проте був легкий романтичний ухил. А Каспер знав, що космос не надто романтичний. Романтика — це щось крайнє, а всі крайнощі з часом згладжуються.
Він відчув щось поруч себе. Це була дитина. Тиха дівчинка протиснулася між ним і Стіне. Вона посміхнулась йому. Своєю вовчою посмішкою.
Він оголив ікла й посміхнувся їй у відповідь. Прислухався до майбутнього. Його було чути тільки уривками, фрагментарно, неповно.
Те, що він чув, безперечно, звучало красиво. Безперечно, як урочиста гала-вистава. І вже напевно — дуже, дуже неспокійно.
Висловлюю свою вдячність Єсу Бертельсену, Еріку Хеґу, Карен Хеґ, Неллі Джейн, Якобу Маллінґу Ламберту й Отто фон Мольтке-Лету
