Ну, тоді, якщо вона і вчителька, моя Дама, то швидше історії, а не мови. А може і ще чогось.
Волосся у неї як впало — мабуть нижче поясу. Взялася Дама рукою за оту свою свастику змієвидну і каже мені:
— Женіть… Женіть пробоєм… Інакше пропадемо…
Я що, я жену… А вони стоять ланцюгом… Одежа в пилюці сірій… Замість облич черепи. Стоять…
А Дама щось бурмоче, швидко-швидко…
— …на чорнім камені діва сидить, не шиє та діва, не гаптує. Лиш чари чарує…
Закрут греблі… Я в руль вчепився, і тягне мене очі заплющити… Але не можна… Отак, певне, тут і гинуть… побачать щось… або відчують. І все… А у мене в салоні знову повно. І куди ото їх усіх несе о восьмій ранку?
— Вам тут, вітерниці й вітерники не стояти, — бурмоче Дама, — я вас одсилаю на тих жон камінних, що на могилах, де мертві дуби, де сухі верби…
Ось вони вже поруч… Я вже й не питаю в Дами, що робити. Знаю: загальмую — кінець мені.
— На темні луги, на гнилі ліси, на очерети…, - голос у вухах, — ідіть вроки, урочища, наведені, напущені, згиньте геть! На морі-окіяні, на острові Руяні стоїть дванадцять дубів, на них дванадцять соколів… Крилами замахали, все лихе розметали…
І, хочеш вір, пресо, хочеш не вір — а довкола «Нюсі» моєї щось спалахнуло, як ото молнія. І пронеслись ми крізь той ланцюг мертвяків цілі й неушкоджені.
Пасажири, питаєш? Ніхто нічого й не помітив… Навіть не лаялись, що дрова везу.
Дама цього разу на Полукрузі не вийшла. Доїхала зі мною до церкви. Коли лишились ми у маршрутці самі, тоді вона мені каже:
— Відкрийте «бардачок».
Я й одкрив. А там — ота гривня… Тільки воно не гривня, а монета старовинна з якимись знаками, що мені їх зроду віку бачити не доводилась.
Дама дістала з сумочки конверта. Звичайнісінького, з маркою. Обережно підчепила ним ту монету, і та ковзнула всередину. А замість того дала вона мені…справжню гривню. Металеву.
— Це, — говорить, — за зворотну путь. Мені до Полукруга.
Я і не подумав відмовлятись. Взяв гривню і поклав у «бардачок» на місце тої гадості.
Ну, набрав я людей, і рушили ми. На Полукрузі Дама вийшла і говорить тихо:
- Їдьте спокійно, вам нічого не зашкодить.
Легко сказати — спокійно. Коли я до греблі доїхав — у мене трохи в штанях мокро не стало.
Але закрут був порожнім. Тільки ж знав я — вони там є… Захист мій лише пробити не можуть.
Словом, перейшов я на інший маршрут… На Крарійськ…
Зараз роблю у фірмі, їжджу на «Богдані». Од Південного мікрорайону все до того ж Крарійська. На Правому березі вже сто років не бував, а треба — добираюся через Острівний.
Чув я якось побрехеньку, що коли греблю будували — багато людей загинуло. Це мені котрийсь із старожилів з Вишневого яру оповів. Тоді, в тридцяті, як було — батька Сталін каже: «План давай». І давали…Техніки безпеки ніякої…Тіла ж нібито, так і лишились в бетоні греблі. Навіщо витрачатись на поховання…
А ми поверху їздимо… І не бачимо. А хто побачить — не розповість, як отой мужик з «Опеля».
Гривню, що Дама мені дала, я на ланцюжок почепив і ношу як талісман…
Самої ж Дами так і не довелося більше побачити. А жаль…Юльці-прем’єрші до неї далеко… Тільки й спільного, що коса віночком… Та все одно за неї голосував… Тільки оцього не записуй, бо жінка і досі мене ревнує до Юльки… А ревнувати треба до іншої…та де вона? Хто — зна… Оце і вся історія.
К і н е ц ь