— Отож-бо! Цьому Ленденфельдові не сподобалося, що якийсь там поляк раніше від німця відкрив найвищу гору в цій країні, — з іронією зауважив боцман Новицький. — До честі австралійців, вони не забули, що для них зробив наш співвітчизник.
— Забути заслуги Стшелецького було б чорною невдячністю, — палко підтвердив Бентлі. — Не кажучи вже про те, що всі свої дослідження Стшелецький вів власним коштом, а крім того, ризикував життям для блага мешканців цієї країни. Дослідження Блакитних гір, що понад чверть століття перегороджували шлях у внутрішню частину континенту, було, мабуть, набагато небезпечнішим, ніж перехід через Австралійські Альпи та важкопрохідний сухий скреб до Мельбурна.
— Не можу собі уявити, щоб Блакитні гори могли виявитися для відважного мандрівника небезпечнішими, ніж скреб, про який ви нам розповідали під час полювання на динго, — недовірливо сказав Томек.
Бентлі усміхнувся до задерикуватого юнака й відповів:
— І все-таки це було, Томеку! Між окремими хребтами Блакитних гір лежать бездонні провалля, глибокі ущелини, оточені високими скелястими і ті нами. Спуск на дно цих ущелин і тепер дуже небезпечний. Як доказ наведу тобі приклад з австралійським землеміром Діксоном, який хотів зійти іш гору Гей, одну з вершин Блакитних гір. Для цього пін заглибився в абсолютно не досліджену на той час ущелину річки Гроз. Чотири дні блукав лабіринтом ущелин, зовсім вибившись із сил, і лише завдяки щасливому випадку вибрався звідти, так і не досягнувши наміченої мети. Стшелецький знав про страшні небезпеки, на які наразився Діксон, але попри це, без вагань почав досліджувати долину річки Гроз, попутно здійснивши сходження на гору Гей, чого не зміг зробити Діксон. Саме тоді Стшелецький мало не загинув разом зі своїми супутниками тубільцями. Біля підніжжя гори Гей їх захопила буря з градом і дощем. У горах різко похолодало, і члени експедиції мало не замерзли. Навіть загартовані тубільці втрачали орієнтацію й падали від виснаження. Лише безпомилковий інстинкт мандрівника Стшелецького врятував їх усіх від смерті. В останній момент, коли, здавалося, рятунку для мандрівників уже немає, вони натрапили на ферму самітного вівчаря.
— Немає сумніву, що Стшелецький відзначався неабиякою відвагою та самовідданістю, — сказав Вільмовський. — Пропоную хвилиною мовчання вшанувати пам’ять нашого славетного земляка.
Мандрівники скинули капелюхи й у задумі застигли на вкритій снігом вершині гори. Через деякий час Вільмовський перший надяг капелюха й повільно пішов униз. Решта чоловіків разом із Томеком рушили схилом слідом за ним.
Незабаром вони були вже біля Тоні, який охороняв коней, і ще до настання темряви досягли берега струмка, де й заночували.
На світанку бадьоро рушили назад і до табору прибули без будь-яких пригод.
XXII
ТАЄМНИЦЯ СТАРОГО О’ДОНЕЛЛА
Динго радісним гавканням привітав звіроловів, що повернулися на стоянку експедиції. Ледве Томек зіскочив з коня, Динго кинувся до нього й став лащитися біля його ніг, махаючи пухнастим хвостом. Динго вимагав ласки за нудьгування під час розлуки: Томек не взяв свого улюбленця на прогулянку в гори. Зрадівши зустрічі з другом, Томек вирішив погратися з ним на березі струмка. Вони почали весело бігати наввипередки. Невдовзі Томек, розігрітий бігом, кинувся разом із Динго в прохолодні води річки. І лише після двох годин гасання Томек і собака стомлені, але задоволені, лягли на землю на галявині, щоб трохи перепочити. Томек вийняв маленький срібний годинник, якого він отримав на згадку від Карських у день від’їзду з Варшави. Була третя після полудня.
«Трохи посплю», — вирішив Томек, поклавши годинник біля себе на одязі.
Він заснув швидко. Незабаром його розбудило голосне гавкання Динго. Розгніваний собака бігав поблизу хащів і, дивлячись угору, безперервно гавкав. Томек хотів перевірити, чи довго він спав, і простяг руку до годинника. На свій подив він не знайшов його там, куди поклав перед сном. Томек обшукав кишені, оглянув навколо землю, але годинник випарувався, немов камфора.