— Лицемір! Однак не тратьмо дорогоцінного часу, — посміхнулась Ірена. — Віднеси ранець до кімнати, й ходімо на наш спостережний пункт.
Вони навшпиньках увійшли до їдальні. Збишек, нахилившись, вдивлявся в замкову щілину. Вітек стояв поряд із ним і робив рукою знаки, щоб вони підійшли ближче.
— Що там відбувається? — тихенько спитала Ірена.
— Мама плаче, а тато ходить по кімнаті, розмахує руками й говорить. Гість сидить у кріслі й слухає. О, нарешті він заговорив! — повідомив Збишек.
Томек торкнувся його плеча й знаками дав зрозуміти, що теж хоче подивитися в замкову щілину. Збишек тільки махнув рукою, вимагаючи, щоб йому не заважали. Роздратований Томек схопив його за вухо й відтягнув від дверей. Нахилившись до дверей, заплющив ліве око, щоб краще бачити. У кріслі сидів високий чоловік. На смаглому обличчі блищали великі, світлі очі. Він щось розповідав тітці, яка плакала. Томек вирішив будь-що-будь почути слова гостя й притис вухо до замкової щілини.
— Чи не краще було б дозволити хлопцеві самому прийняти рішення? — запитав незнайомець.
Раптом Томек засичав від болю й ударився головою об ручку дверей. Злякавшись, відскочив від дверей, а Збишек, усе ще тримаючи в руках шпильку, якою він уколов Томека, відразу ж прикипів очима до щілини. Перш ніж Томек устиг йому відімстити, Збишек осів на підлогу від раптового удару по голові дверима. На порозі став дядько Антоній.
— Що тут відбувається? — запитав він. — Ірено, займися хлопцями, а ти, Томеку, оскільки вже повернувся додому, заходь до нас у вітальню.
Томек нерішучою ходою увійшов до кімнати. Щось не дуже схоже було на те, що його мине покарання. На всякий випадок він зупинився неподалік від дверей. Потерпаючи зі страху, він із цікавістю глянув на таємничого гостя й сказав:
— Добрий вечір!
— Це наш вихованець, Томек Вільмовський, — сказав дядько Антоній і, обернувшись до хлопця, додав: — Томеку, це друг твого батька — Ян Смуга; він приїхав до тебе з вісточкою від нього.
— Друг мого тата! — вигукнув Томек і раптом відвернувся, щоб приховати сльози, які набігли йому на очі.
Смуга підійшов до нього. Мовчки обійняв і пригорнув його до себе. У кімнаті довго панувала тиша.
Потім гість узяв Томека за руку, посадив у крісло поряд із собою й промовив:
— Яка приємна несподіванка! Твій батько розповідав про тебе як про зовсім малого хлопця. А ти, Томеку, вже майже дорослий парубок, до того ж, за словами тітки й дядька, навіть герой. Твій батько, безумовно, буде цьому радий. Чи здогадуєшся, чому він прислав мене, замість того, щоб прибути самому?
Почувши на свою адресу похвалу, Томек почервонів. Проте мужньо здолав своє хвилювання й відповів:
— Так, здогадуюсь. Батькові довелось тікати з краю, щоб його не заарештували за участь у змові проти царя. Певно, йому ще й зараз загрожує небезпека.
— Це правда, Томеку. Якби він повернувся до Польщі, то його заарештували б. Ось чому він не може приїхати до тебе.
— Знаю.
— Чи хотів би ти побачитися з батьком?
Почувши про можливість побачити батька, який за ним так сумував, Томек у першу хвилину занімів від хвилювання. Потім радісно вигукнув:
— О, так, дуже хотів би побачити тата! Я навіть уже придумав, яким чином це зробити, тільки…
— Що «тільки»? — підхопив Смуга, уважно спостерігаючи за хлопцем.
— Тільки мені було жаль тітки й дядька, — закінчив Томек.
— Не розумію, що це за спосіб, який ти придумав, можливо, поясниш?
Томек трохи повагався, глянув на тітку, яка, бачачи його нерішучість, усміхнулась і заохотливо сказала:
— Наш гість — друг твого батька, Томеку. Крім того, він приїхав до тебе за його дорученням. Якщо він запитує, треба щиро відповідати.
— Може, це й не дуже розумно, але я хотів зробити щось таке, після чого мені також треба було б утікати за кордон, — швидко відповів Томек, переконавшись, що тітка зовсім не сердиться на нього.
— Ого, це дуже цікаво. Що ж ти хотів зробити? — запитав зацікавлений Смуга.
— Я вирішив написати на класній дошці: «Геть тирана-царя!» Я думав, що тоді напевно захочуть мене арештувати, і тому я мав би підставу для втечі.
— І ти б це зробив, Томеку? — з жахом вигукнула тітка.
Збентежений Томек насилу опанував себе й, почервонівши, відповів:
— Я це вже зробив, тітонько, того дня, коли підлабузника Павлюка не було в класі. На щастя, коли до класу ввійшов вихователь, я перелякався й швидко стер напис із дошки. Я раптом згадав, що міг би загнати тебе в могилу, як тато загнав маму…
Тітка заніміла, а Смуга обережно спитав:
— Хто тобі сказав, що твій батько загнав маму в могилу?