Третій загін, що складається з великої кількості видів, становлять казуари. Всі вони належать до однієї родини. З чотирнадцяти відомих нам видів казуарів три належать до виду ему[46], а одинадцять — до справжніх казуарів[47]. Батьківщиною всіх казуарів є острови Тихого океану, починаючи від Цераму та Амбоши, аж до Нової Гвінеї, Нової Британії й Австралії.
Треба сказати, що в австралійських ему шия та ноги значно коротші, ніж в африканських страусів. Справа в тому, що ему пасуться в пустельних, порослих травою степах, а справжні казуари, які відзначаються характерним шоломом на дзьобі та голові, що складається зі сполучної тканини, живуть у густих лісах, де ведуть таємничий і прихований спосіб життя. На противагу ему, казуари не бігають клусом, а пересуваються дрібним підтюпцем. Вас, як ловців, повинно зацікавити те, що, крім соковитих фруктів, казуари охоче їдять рибу, ящірок і жаб. У зоологічних парках вони харчуються переважно хлібом, зерном і дрібно нарізаними яблуками.
Окремий загін безкильових становлять уже вимерлі новозеландські моа[48]. Мешканці Нової Зеландії маорі багато мені про них розповідали. На жаль, ми знаємо птахів моа лише на підставі знайдених скелетів та яєць, розміри яких, мабуть, сподобались би панові боцманові.
Ще менше в нас даних було про вимерлих чотирипальчастих мадагаскарських страусів[49]. Ще один вид безкильових — ківі[50], які живуть виключно в Новій Зеландії.
— Треба визнати, що пам’ять у вас, шановний, просто чудова, — похвалив боцман. — Ось, будь ласка, як швидко минає час, коли слухаєш цікаві речі про світ! Ось ми вже й під’їжджаємо до табору. Скоро Ват Сунг пригостить нас своїми китайськими делікатесами!
Цього разу вже ніхто не жартував із приводу обіду. Під час поїздки степом усі досить виголодніли й тому підганяли коней, щоб якнайшвидше опинитися в колі возів, які оточували табір.
Протягом наступних кількох днів Томек із боцманом неодноразово самі вирушали на пошуки ему. Проте їхні поїздки не увінчались успіхом. Вільмовський, Смуга та Бентлі зайнялись відправленням кільканадцяти кенгуру на ферму. Незважаючи на те, що облава на кенгуру вже закінчилась, вони не зняли табору поблизу ущелини-пастки, оскільки мали намір використати її під час наступних ловів.
Одного разу Томек, боцман і Тоні повернулися верхи зі своєї щоденної ранкової прогулянки. Тільки-но вони спішилися, до них вибіг Ват Сунг і вручив їм листа від Вільмовського, якого приніс із ферми посланець.
Боцман розкрив конверт і прочитав уголос:
«Ми вже сяк-так влаштували наших кенгуру. Впросили пана Кларка, щоб він разом зі своїми працівниками взяв участь у ловах на ему. Він уже полював на них задля їх дорогоцінних шкурок, і в нього є коні, які вже призвичаїлися до звуків, що утворюються від тертя пір’я під час бігу птахів. Але ми тимчасово відклали лови ему, оскільки зараз у нас з’явилася можливість упіймати динго. Вони вже декілька днів нападають на овець, які пасуться на фермі Кларка. Якщо бажаєте взяти участь у ловах диких собак, приїжджайте негайно».
— Ну, що ти скажеш на це, братику? — запитав боцман, прочитавши листа.
— Їдьмо зараз же, — з ентузіазмом відповів Томек. — Я не можу відмовитися від ловів на динго.
— У такому разі відразу після обіду беремо свої манатки й гайда, — вирішив боцман.
— Динго полюють уночі, — заспокійливо відзначив Тоні.
Вони прибули на ферму саме в той час, коли Кларк уже готував коней у дорогу. Вільмовський, Смуга, Бентлі та двоє робітників Кларка з самого ранку готували капкани на динго. Вівці паслися в степу на ділянці, огородженій з усіх боків дротяною сіткою. Саме сьогодні в сітці помітили три пошкодження, поблизу яких на землі було виявлено свіжі сліди диких собак. Біля цих пошкоджень мисливці й розставили капкани.
Томек, боцман і Кларк поїхали на широке пасовище. До заходу сонця було ще багато часу, тому, розмовляючи, їхали повільно.
— Я чув, що ви полюєте на ему? — запитав боцман.
— Так, якщо тільки випадає вільний час, — відповів Кларк. — Адже полювання тут — єдина наша розвага.
— Розкажіть, будь ласка, як їх тут ловлять? — із цікавістю запитав боцман, який добре запам’ятав свою невдачу. — Ми з Томеком ганялися за цими страусами пару годин, а користі від цього була тільки та, що ми приглянулись лише до їхніх хвостів. Наші коні боялися звуку, який видає пір’я цих дивних птахів.