Костюченко подивився на останні краплі з графину, й Оля хотіла обуритися, що якби він, гад, не прикладався до нього наперед, то, може, там би щось і лишалося; а потім передумала навпаки: добре, що нарешті ці тости припиняться.
Бо Костюченко хотів їх слухать.
— Ні, ну так не можна. Треба добавить. Тим більш, що ще оно Толя... Толем тебе звуть? Жорем? Ще Жора нічого про Олю не розказав. І Юра.
— Нє, — теліпнув головою той. — Мене сюди Танька визвала. Я можу про неї казать.
Салатниця була порожня, рідкі бутерброди ще дивилися в стелю. Вінегрета ніхто не чіпав.
— Нада той. Добавить, — сказав Вова, хоч і не був тамадою. І одірвав погляда од вінегрета.
— Оце точна думка, — похвалив його за неї Костюченко'. — Я взагалі пропоную вийти на свіже повітря і добавить. Тут такі класні у вас ларьочки. І покурить.
Оля з неперевіреним жахом дивилась, як увесь день народження підводився; лише зараз догледіла, який-бо він п’яний, посміхаючися один до одного, посунув по цигарки, посунувши на сходи. їм заважали лише стільці.
Один лиш Юра не міг подолати свого. Бо це було встать, йому було незручно за це, а, особливо за свою подругу Таню. Однак її він чомусь не бачив тут. І почав пригадувати, доки не з’ясував, що вона тут так і не з’явилась. Чуючи гуркіт компанії на сходах, він розумів, що слід туди, невпинно тримаючись стіни, подолав ту відстань.
Оля стояла, опустивши руки й не дивилася на пустку, і щосили весь цей час думала про те, аби жоден з них ніколи не повернувся сюди, доки не пригадала, що поставила на повільний вогонь гаряче в духовку й не вимкнула її.
А Костюченка далі не було й не було, була лише пуста зупинка, яка після години пік одразу перетворювалася на порожню. Був лише надокучливий тип, який щось плів, щось натякав їй про Окружну. Яка, питається, Окружна, коли тут Водозавод?
— Вобщім ти кінчай видєлуватись, — голос його мінявся, торкаючись погрозливих тонів.
Оля одмахнулася й вирішила за краще одійти, й посунула потерухою з талонів за стовпи. Це було помилкою, бо, ступивши крок, опинилася в густій пітьмі.
Вона думала про підлого Костюченка, як же той гад хитро обвів усю компанію навколо пальця і уникнув того, чого наготувала йому подумки Танька. Так хитро, що сама туди не прийшовши, аби її совість не мучила, коли його битимуть. Як він, вивівши всіх на вулицю і, доки вони починали курить, назавжди зник межи ларьочків.
Тому не враз збагнула, що її грубо обхоплено ззаду й тягнуто за дерева.
— Крикнеш, вб’ю, — був наказ.
Вона спробувала тіпнутись, але нападник навалювався, пригинаючи, і, позаяк вона тримала баночку в пакеті, руки в неї були не вільні, аби розчепити ті тверді обійми.
— Но ти ж сука, — сичав той. Бо йому треба було просунути одну руку, щоб задерти сукню, тому він пошукав очима по затінку, доки не вперся ними в підходяще похиле дерево. Приперши Олю до нього, він почав розстібати. Життя стало швидким-швидким — і щоби було навпаки, вона одсунула подалі од себе баночку, щоб не обхлюпатись, і здерла кришку. А потім, упівоберта одхилившись, обережненько хлюпнула позад себе — навіть не встигла пошкодувати, що рідина, заготована для Костюченка, отак по-дурному марнується. Обіймиська враз одскочили.
Запанувала на мить мовчанка. І щоб вона подовжилася, Оля спершу хитко одступилася. Розставивши для впевненості ноги, вона простягла перед себе кислоту. Кілька крапель трафили папірчаного пакета і він сичав, додаючи смороду далекому пахтінню клумби.
Незнайомець парував, проти далекого-далекого ліхтаря було видно, як здіймається од нього кислотний дух.
Він лише зараз почав розуміти щось і вирішив крикнути про це. Однак наступний хлюпок кислоти влучив йому просто в рот. Невідомо, чи викликав він прилив крові.
__________________
Insertion
Майже молода жінка зайшла й сіла. Що всі ветеринари втупились, помовчала; потім згадала, що цигарки в її пальцях нема. Струсивши в попільничку неіснуючий попіл, прошепотіла:
— Ви можете приспати?
Хто тут був, згідно поодкривали роти, але начальник устиг перший:
— Канєшно. А велике у вас животне?
— Дуже, — мовила вона й надовго замовкла; ветеринарня вся також, зважуючи на трагічність ситуації, яка стане ще трагічнішою, завбільшки з «животне».
Доки начальник не кахикнув, а тоді, поштивно: