Юлю дивувало, що скільки їх отут на цьому пружинному кону, а всі вони разом не варті були одного простого-простісінького Тольки, такого далекого-далекого, наче майбутня вставка в його пілот-програмі, рахувати цих, місцевих, вона би могла через ванну, куди її по кожному разові запроваджувано — але й там невідступніла червонаста зіниця камери, така, що кілька разів мало сама не запірнула в мильну піну незвичайної, з липким присмаком, мильної опери. Чи оперети? Де іншої піни, густішої, було не менше; так, що нарешті Юля стомилася сміятися — тоді їй помреж приносив ще трохи смоли.
Тривало доти, доки сама камера не вирішила скористатися широким ліжком, однак Мустафа резонно доводив, що по-перше, в черзі стоять ще кілька клієнтів, які щедро заплатили не лише за ліжко, але й за сувенір — відеозйомку акту. Однак йшлося не лише про ці фокуси, але копії для відеотиражувальних фірм. Це по-друге. А, по-третє, хто буде знімати, якщо сам оператор цього робити не зможе? Чи зможе і це водночас? На біду, тримати камеру погодився один освітлювач, і тому обурений Мустафа вирішив вирахувати платню у збуреного оператора, вже хай йому грець, плівки однаково на всіх вистачить.
РАША НАТАША
Юля опритомніла в автобусі. За вікном пропливала рідна Болгарія, голова гуділа нестерпно і тому вона ніяк не могла пригадати. Тривога ця посилювалася доти, доки не побачила свої руки, якими вона притискала чималу коробку з відеомагнітофоном — дивувала мізерність ваги його, і тому Юля похапцем розпакувала, аби полегшено констатувати, що омріяний той апарат на місці. Пасажири регітно коментували пейзажі навколо,
бо вони були комуністичними. Серед кількох лиць Юля з подивом упізнала чимало тих, з якими їхала сюди.
Її не зустрічали, вона б розсердилася, але голова тріщала так, що навіть на це не було сили. Спогадів було, хоч як дивно, лише про дорогу — коли вона намагалася пригадати Туреччину — одразу до голови здіймався тупий біль; такий, що хапало аж за низ живота. Та хіба є на світі така болячка, яка б не зникла, повернувшися в рідний Київ?
Обчепившися кульками й коробками, вона дотарганилася хати. Шукаючи ключа, сердилася, що за дверима лунає гулянка, яка зустрічає її без неї. Її помічено лише з другого разу.
— О, хто до нас прийшов! — гукнув Толя і вхопився її підіймати; все залящало навколо, і Юля з подивом упізнала навіть кілька знайомих ще з часів ліцею облич, кожне накинулося до пакунків, вона пробувала хвалилися, однак сили стачило лише на магнітофона.
— Ну, розказуй, — наполягали навколо.
Толя тим часом кинувся до шнурів — приладнати до вітчизняного телевізора імпортну відеоцяцьку. Потім, коли він почав тикати досередини касету, виявилося, що там, усередині, хоч як дивно, а ще одна вже є.
— О, тест-касета додається, аякже.
Юля так знеможено сіла в крісло, що й голови здійняти не ладна була. Відеомагнітофон закрутився, темрява в телеекрані блимнула й розійшлася, усталилася картинка, на якій кілька волохатих патрали велику ляльку. Запанувала мовчанка, така ж несподівана, як і відео-картинка.
Юля кілька разів струснула головою, бо тамта декорація чомусь видалася їй на диво знайомою: широчезне, наче з напудреного шовку, ліжко; лякала лише абсолютна відстороненість скляних очей тої штучної жінки, яка затесалася межи волохатих.
Кілька гостей першими підскочило, й, не прощаючись, рушило до виходу. Інші ще хихотіли, доки відеокамера не вийшла на великий план; тут сумніви полишили кожного в квартирі присутнього, і всі подалися геть.
Останньою ту нещасну ляльку впізнала Юлія. Та й тому; що зойкнула. Якби не це, то зроду би не здогадалася. І їй стало гіркіше над будь-яку смолу. Тому, що повірити вона була ладна у що завгодно на світі, лише не у власне телевідображення.
INSERT[3]
— Ви ето, дамочка, шо з вами! — занепокоївся головветеринар, бо він перший помітив, що відвідувачка не встигла припалити й сигарету, а вже знепритомніла; добре, що поруч завжди є нашатир. Начальник сунув їй під ніс і радісно помітив ознаки життя, які швидко поверталися до ще майже молодої жінки.