Я довго вибирав у лiщинi, але вирiзав два таки добрячих дрини.
Обидва з такими балабухами на кiнцi. Просто тобi справжнiсiнькi довбнi.
Я був сповнений рiшучостi битися до останнього. Я рвався в бiй. А що? Якби вашу вчительку збирався хтось красти, ви б сидiли склавши руки? Ага! Всидиш тут! Хоч вона й двiйки нам ставила, i з класу вигонила, але ж... I ВХАТ разом з нами органiзовувала (Васюкiвський художнiй академiчний театр), i в Київ з нами на екскурсiю їздила, i спiвала разом з нами, i взагалi...
Якби завпеда Саву Кононовича хтось крав, я б i пальцем не ворухнув. Або математичку Iрину Самсонiвну. Будь ласка, крадiть, на здоров'ячко! Ще спасибi сказав би. Ще допомiг би зв'язувати... А Галину Сидорiвну - нi! Не дозволю! Голови не пожалiю!
За обiдом я з'їв здоровеннецький шмат м'яса - з пiвкгло, не менше. А на картоплю навiть i не глянув. Дiд тiльки крякнув, дивлячись на те. Але я на дiдове крякання не зважив. Що менi його крякання, як менi сили були потрiбнi. А на картоплi сили не набереш, для сили м'яса треба. Це всi знають.
Увечерi нiяких ускладнень не було. Павлуша прийшов, запросив мене до себе, я пiшов до нього, ми до пiв на одинадцяту грали з ним у шашки, а потiм вiн пiшов мене провести. Ми забрали дриняки i подалися до Галини Сидорiвни. Зайшли, звiсно, не з вулицi, а вiд тiєї стежки за городами, якою я тодi на велосипедi їхав.
Пробралися в сад i зачаїлися в кущах, там, де колись лейтенант Пайчадзе вiд мене ховався. I як я тодi не втямив, що то вiн! На стежцi ж навiть слiд вiд мотоцикла був... Кущi смородини, де ми сидiли, були трохи на узгiр'ї, i звiдси добре видно було i сад, i двiр, i вчительчину хату.
Ми бачили, як Галина Сидорiвна двiчi виходила у двiр, один раз воду з миски вихлюпнула, вдруге - у погрiб. I щось не видно було, щоб вона хвилювалася.
- Слухай, - прошепотiв я Павлушi. - Може, ти наплутав? Може, вiн сьогоднi не крастиме?
Тiльки-но я це прошепотiв, як на стежцi почулося дидиркання мотоцикла. Ми притиснулись один до одного i завмерли.
Мотоцикл чмихнув i замовк, не доїжджаючи до вчительчиного саду.
"Конспiрацiя! - подумав я. - А що, i я б так зробив".
За якийсь час на стежцi з'явилась постать лейтенанта. Вiн рухався безшумно, ступаючи м'яко, мов кицька.
Пройшов повз нас, став бiля крайньої з двору яблунi i раптом затьохкав по солов'їному. Та так здорово, що якби зараз не серпень, можна було б подумати, що це справжнiй соловейко.
Рипнули дверi. З хати вийшла Галина Сидорiвна. От ду... От нерозумна! Чого вона випхалася?! З хати ж важче викрадати, а так...
Вiн почав їй щось тихо, але запальпо доводити, потiм раптом схопив за руку.
- Пусти! - рвонулася вона.
Ну, все! Треба рятувати!
Я штовхнув Павлушу, ми вискочили з кущiв i кинулися до лейтенанта. Разом, як за командою, змахнули палицями.
Вiн випустив руку Галини Сидорiвни i, мов дерево на лiсозаготiвлi, упав.
- Тiкайте! - гукнув я щосили Галинi Сидорiвнi.
I...
I тут сталося неймовiрне.
Замiсть того щоб тiкати, вона кинулася до лейтенанта, впала бiля нього навколiшки i обхопила руками. I закричала одчайдушне:
- Реваз! Любий! Що з тобою?! Ти живий?!
Я не бачив у темрявi, чи роззявив Павлуша рота, але думаю, що роззявив. Бо в мене нижня щелепа одвисла, мов заслонка.
I тут лейтенант, усе ще лежачи на землi, раптом пригорнув нашу Галину Сидорiвну до грудей i вигукнув щасливо:
- Галю! Я живий! Я нiколи не був такий живий, як зараз! Ти сказала "любий"! Я-любий?!
Вай! Как хорошо! Вона вiдсахнулася од нього, а вiн враз пiдхопився з землi i, як вихор, пустився танцювати лезгинку, одставивши вбiк руки i вигукуючи:
- Асса!.. Асса!.. Вай! Как хорошо! Асса!
Я не раз бачив, як радiють люди, але щоб так хто-небудь радiв, не бачив нiколи, слово честi.
Потiм вiн пiдлетiв до нас, згрiб нас в обiйми i почав цiлувати:
- Хлопцi! Дорогi мої! Як ви менi помогли! Спасибi! Спасибi вам!
Далi так само раптово одпустив нас i став серйозний.
- Хлопцi, - сказав вiн якось хрипло, приглушено. - Хлопцi! Я люблю вашу вчительку! Люблю, да, i хочу, щоб вона вийшла за мене замiж. А вона... Вона каже, що це... непедагогiчно! Понiмаєте, любов - непедагогiчно, га?.. Значить, вашi мами не должни були виходити за ваших пап, да, бо це непедагогiчно, га? У-у! - вiн жартома зробив загрозливий рух у бiк Галини Сидорiвни, потiм нiжно поклав їй руку на плече. - Ну, тепер вони уже все знають, да. Ховати нема чого. I тут уже я не винен. Завтра, да, пишу родичам. Усе!
Галина Сидорiвна стояла, опустивши голову, i мовчала. Я подумав, як їй, нашiй учительцi, що все життя робила нам зауваження, було слухати все це при нас. Треба було щось таке зараз сказати, щоб вирятувати її з цього становища, але в головi було порожньо, як у старця в кишенi, i я не мiг нiчого придумати.
I тут Павлуша звiвся навшпиньки, придивляючись до обличчя лейтенанта, i сказав:
- Вибачте нам, будь ласка, але... але у вас онде кров на лобi. Мабуть, подряпались...
- Де? Де? - стрепенулася враз Галина Сидорiвна. - Ой, справдi! Треба перев'язати зараз же! Молодець Павлуша!
- Нате, нате ось! - вихопився я, висмикуючи з кишенi оту бiлу хустку, зняту зi щогли.
Галина Сидорiвна, не роздумуючи, схопила її.
- Ходiмо швидше до хати. Тут нiчого не видно. Треба промити, зеленкою змазати.
Ми з Павлушею нерiшуче затупцяли на мiсцi, не знаючи, iти нам теж до хати, чи лишатися надворi, чи зовсiм забиратися звiдси.
Але Пайчадзе пiдштовхнув нас у спини:
- Ходiмо, ходiмо, хлопцi! Ходiмо!
У хатi Галина Сидорiвна заметушилася, шукаючи зеленку. Вона бiгала з кухнi в кiмнату, з кiмнати в кухню, грюкала дверцятами шафи i буфета, щось у неї летiло з - рук, дзвякало, падало, розливалось, розсипалося - i нiяк вона не могла знайти тої зеленки.
Лейтенант дивився на неї розчуленими, закоханими сяючими очима.
А ми дивились на лейтенанта.
Ми дивилися на нього винувато i з каяттям.
Знайшовши нарештi зеленку, Галина Сидорiвна заходилася перев'язувати лейтенанта.
I, дивлячись, як обережно, з якою нiжнiстю промивала вона йому ваткою чоло i яке при цьому блаженство було написано на його обличчi, я подумав: "Якi тi вчителi все-таки наївнi люди. Вони думають, що ми дiти, що ми нiчого не розумiємо. Хе! Ви спитайте Павлушу про Гребенючку! А я, думаєте, про Вальку з Києва не думаю? Ого-го! Ми дуже добре все розумiємо. Прекрасно!"
- Вибачте, будь ласка, - зiтхнув я.
- Будь ласка, вибачте, - зiтхнув Павлуша.
- Та що ви, хлопцi! - радiсно усмiхнувся лейтенант. - Це найщасливiшi хьилини, да, у моєму життi. I це зробили ви, да!
- Ми думали, що ви хочете вкрасти... - промимрив я.
- I думали рятувати... - промимрив Павлуша.
- Рятувати?! Га? Рятувати? Га-га-га! - загримiв на всю хату лейтенант. - Слушай, Галя! Слушай, якi в тебе геройськi ученики, да! Вай, молодцi! Вай! Ти права, їм не можна сваритися, да, нiзащо не можна сваритися! I ви нiколи не будете сваритися, правда? Ваша дружба, да, буде завжди мiцною, як гранiт того доту! Ви на все життя запам'ятаєте, да, той дот! I ви, канешно, не сердитесь на нас за цю тайну, да? "Г. П. Г". Герасименко. Пайчадзе. Гребенюк. Але все, що ви сьогоднi прочитали там, свята правда Павлуша вирячився на мене:
- Д-де... що прочитали? Я знизав плечима.
- Як? Ви хiба не були сьогоднi бiля доту? - тепер уже здивовано промовив лейтенант.
Вiн глянув на Галину Сидорiвну. Вона розгублено заклiпала очима.
- А... а ця хустина? - Галина Сидорiвна пiдняла руку з хустиною, яку я їй дав. - Це ж... це ж... та сама, я ж бачу. Це моя хустина, яку я дала Ганi. Ой хлопцi, не той..
Павлуша запитально глянув на мене. Я опустив голову:
- Це я... зняв. Вiн навiть не знає. Я випадково побачив, як вона чiпляла. Я думав, що вона якось дiзналась i хоче покепкувати. Посварити нас знову.