Я з тривогою позираю на Бурмила й на Книша, що походжає біля машини, час від часу луплячи чоботом по колесу (перевіряє шини). «Невже ми залишимось і так і не взнаємо, що робитимуть вони у Києві?» — думаю я.
І в голові моїй знову лунають загадкові таємничі слова:
«Зате подаруночок матимеш від німців... Вермахт щедрий... Двадцять залізних... Якість бронебійна... Раз — і нєту!.. Тільки ж нікому-нікому».
Раптом Ява смикає мене за рукав: «Гайда! Швидше!» — і кидається до машини. Я — за ним. Треба встигнути сховатися під стільці, поки Галина Сидорівна у приміщенні.
Звичайно, всі бачать це і можуть виказати, але то вже на їхній совісті.
Шургиць! Мов ящірки, шмигонули ми під стільці аж до самісінької кабіни і причаїлися.
Через деякий час почули голос Галини Сидорівни:
— Що, пішли? Ну й добре, що самі нарешті зрозуміли. Це буде наука всім, хто любить зривати уроки і порушувати дисципліну. Ну, поїхали.
Учні, що були ще не на машині, з галасом почали всаджуватися. І незабаром мотор загурчав, машина рушила. Ніхто нас не виказав. Є все-таки у людей совість.
Якщо ви хочете відчути одразу все своє тіло, з ніг до голови, як воно реагує на удари, то спробуйте поїхати по вибоїстій дорозі на вантажній машині, лежачи у кузові під стільцями. Зрівняти це не можна ні з чим. Таке відчуває хіба що отой «язичок» у шкільному дзвоникові, коли баба Маруся калатає на перерву або на урок.
«Раз — і нєту!.. Якість бронебійна!.. Вермахт щедрий!» — билося в моїй голові в такт ударам.
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова...
Потилицею об стілець — лобом об дно кузова...
«Раз — і нєту!..
Якість бронебійна!..
Вермахт щедрий!..»
І все-таки чим більше нас молотило, чим більше швир-голяло вгору-вниз та з боку в бік, тим .легше ставало у нас на душі — бо ж тим далі від'їздили ми від села. А значить, тим менше шансів, що нас виявлять і зсадять з машини. Ми тільки зціплювали зуби, намагаючись не ойкати. Аж от колотнеча враз припинилася і весело загурчав мотор, набираючи швидкість,— ми виїхали на асфальтове шосе (це за три кілометри від села). І одразу, наче завелась од стартера, задзвеніла пісня:
Знов зозулі чути голос в лісі,
Ластівки гніздечко звили в стрісі,
А вівчар жене отару плаєм,
Тьохнув пісню соловей за гаєм.
Ще б пак! Ну де ви бачили, щоб люди їхали компанією на машині і не співали? Так не буває. Коли від швидкості вітер свистить у вухах, коли дорога з шурхотом намотується на колеса і зустрічні машини мимо тільки — гух! гух! гух! — пісня сама виривається з грудей.
В хорі вирізнявся дзвінкий, соловейковий голос Галини Сидорівни. Ми уявляли собі, як вона стоїть, спершись на кабіну, обличчям до учнів, і диригує. І вітер куйовдить її чорні, як вороняче крило, кучері, а вона білозубо сміється, співаючи. А дівчатка в захопленні дивляться на неї, бо вважають, що вона дуже гарна, «ну прямо красуня»...
Всюди буйно квітне черемшина,
Мов до шлюбу вбралася калина...
Хіба втерпиш, коли всі співають! І ми з Явою («А, все одно не почують у такому хорі!») затягли на все горло:
Вівчаря в садочку,
В тихому куточку Жде дівчина, жде.
Ех, хороше! Як співаєш у хорі, то здається, ніби саме завдяки тобі так гарно і злагоджено виходить.
І раптом... Ми так захопились, що навіть не відчули того моменту, коли всі враз припинили спів. Як потім з'ясувалося, у цей час машина проїздила під вербою, що звісила над шосе свої віти. Всі в кузові попригинались, і пісня вмить увірвалася. А ми ж були під стільцями, і ми ж не знали цього... І ми продовжували тягнути, як два баранці:
Жде-ге-е дівчина, жде-ге-е..
І сердите вчительчине: «Ану, вилазьте!» — було для нас як грім з ясного неба.
Скуйовджені й пожмакані, вилізли ми з-під стільців.
— Ех ви! — презирливо сказала Галина Сидорівна.— Я думала, що ви хоч благородні хлопці. А ви «зайцями», обдуривши мене... Як... як шпигуни якісь. Фу!
Я побачив, як сіпнувся, аж підскочив Ява. Та й у мене все усередині попереверталося догори дриґом. Нас! Нас назвать шпигунами! Нас, які... Ех!
— Да, нехарашо, ученики. Обманювать не можна,— сказав Бурмило.
«Подаруночок від німців... Якість бронебійна!..»
Ми з Явою так глянули на нього, що якби можна було поглядом спалити людину, то від Бурмила лишилася б тільки жменька попелу. Точно!
— Вас треба було б негайно одвезти назад додому або ж висадити прямо тут, у полі,— сказала Галина Сидорівна.— Я не зроблю цього тільки тому, що ми від'їхали вже тридцять кілометрів і не маємо права затримуватися. Ви поїдете з нами. Але знайте — весь колектив зневажає і засуджує вас за негідну поведінку.