Боже! Невже ж я такий бовдур, що весь час думав на неї казна-що, а вона зовсім не така?! Невже?! Що ж тоді вона про мене думає? Вона ж таки думає, що я справжнісінький бовдур.
І це таки правда!
І ніхто цього не знає так, як я знаю!
ОС/у^Л+ькЛІАу *6 -ЯІСОЖ0 іотОріЯ ИАИ^А С/уїІ01|</Юс ІСЛЛС/ІдЯиЛОс рОМО\НЛ%
ІЛЛЯМ
На другий день усе село облетіла звістка про те, що наша вчителька, наш класний керівник Галина Сидорівна Герасименко виходить заміж за старшого лейтенанта Реваза Пайчадзе.
Це було так несподівано, що всі аж роти пороззявляли від подиву. Ніхто ніколи нічого не помічав і не підозрював. Усім було відомо, що наша Галина Сидорівна дуже горда, неприступна і незалежна.
У неї закохувались — так!
Але вона — ніколи!
Вона ходила, як цариця, і ніхто не одважувався наблизитись до неї. У відповідь на несміливі залицяння вона тільки сміялася.
І ось виявляється, що вже понад рік вона кохала цього старшого лейтенанта і не признавалася ні йому і нікому в світі. Вона заборонила йому на людях навіть підходити до неї. Вона вважала, що вчителька не має права закохуватись, бо це принизить її в очах учнів, підірве її авторитет, негативно вплине на виховання у школярів високих моральних якостей.
І хтозна, скільки б іще мучила вона лейтенанта і мучилася сама, якби не ми з Павлушею...
А тепер діватися вже було нікуди. Ото одне-єдине слово, що мимоволі зірвалося в неї з уст при нас і при ньому, відрізало їй шлях до відступу.
Наша Галина Сидорівна виходила заміж!
— Ну, дай їй Боже щастя,— говорили баби.
— Хлопець він, видать, хороший.
— Кажуть, розумний, добрий...
— І не п'є...
— І пристойний який!
— Та що там казать — просто герой, та й усе! Дитину врятував!
— Жаль тільки, хороша була вчителька. Хто ще з тими гангстерами так возитиметься, як вона. Інша їх би й грамоти не навчила. Так би й ставили у відомості за трудодні хрестики замість підпису.
— Кажуть, їхній полк зимою десь під Києвом стоїть.
— У казармі, значить, житимуть...
— Чого там у казармі! Офіцери в окремих квартирах живуть. Газ, ванна, холодильник — усе, що треба.
— А через рік, кажуть, він в академію поступатиме. На генерала вчитиметься.
— Дай їм Боже щастя!
А нам якось і не подумалося, що це ж вона вже не буде більше нашою вчителькою. Ми були схвильовані й збуджені, ми зібралися всім класом, щоб обговорити цю надзвичайну подію. Ще б пак! Не щодня твоя вчителька виходить заміж. Та ще яка! Класна керівничка, яка веде тебе і виховує буквально з першого класу, яка знає тебе як облупленого і до якої, незважаючи на її «вийди з класу» і двійки, ти звик, може, більше, ніж до рідної тітки, бо рідну тітку бачиш переважно на свята, а її щодня з ранку до вечора.
Але з обговорення нічого не вийшло. Ми тільки мдака-ли, гмикали й колупали підборами землю. Хтось (здається, Антончик Мацієвський) спробував пожартувати, хихикнув, але його одразу затюкали, він принишк і рота більше не розтуляв.
Нарешті серед загальної тиші Гребенючка тремтячим голосом промовила:
— Не буде в нас уже такої класної керівнички... Ніколи... Кого б не призначили...
І тут тільки ми збагнули, що наша Галина Сидорівна більше не наша, що ми розлучаємося з нею назавжди.
І ми похилили голови, і запала мертва гнітюча тиша. І я раптом відчув, просто фізично відчув, як щемить не тільки моє власне серце, а серця всіх — і Павлуші, і Гре-бенючки, і Стьопи Карафольки, і Колі Кагарлицького, і Васі Деркача, і Антончика Мацієвського... Наче серця наші були з'єднані між собою тоненькими невидимими дротинками і по тих дротинках враз пустили струм — щемливий струм суму.
— Знаєте,— тихо мовив Павлуша.— Треба попрощатися з нею. І так, щоб вона запам'ятала це на все життя.
— Правильно,— сказав я.
— Правильно,— підхопила Гребенючка.
— Правильно,— підхопив Карафолька.
І всі по черзі сказали «правильно», наче інших слів не було на світі.
— Якось урочисто так, знаєте,— вів далі Павлуша.— Зібратися у класі, принести квітів, підготувати виступи.
— Правильно,— знову сказав я,— і...
Я хотів сказати щось на доповнення до Павлушиних слів, та ніякої думки, як на зло, у голові в цю мить не було. Але я вже сказав «і» і мусив вести далі.
І я сказав:
— і... правильно!
Це було смішно, але ніхто навіть не посміхнувся. Такий в усіх був настрій.
Для підготовки урочистого прощання з Галиною Сидорівною вирішили обрати спеціальну комісію. Почали обирати і обрали Стьопу Карафольку, Колю Кагарлицького і Гребенючку. Ні Павлушу, який висунув саму ідею прощання, ні мене в комісію не обрали. Вони, мабуть, вважали, що для такої серйозної справи ми не підходимо.