Ми сіртонулися до плоскодонки.
Кукурузо враз спинився:
— Взять рушницю?
— Не треба! — прохопивсь я, потім додав: — Ннколи.
Ми сіли в човна і почали огинати острів, наближаючись до того місця, де вночі зник незнайомець. І хоч зараз був ранок і світило сонце, серця в нас билися тривожно — ми не знали, що нас жде там, за кущами. А що, як дійсно щось жахливе...
За кущами починалася вузенька стружка. А навкруги — щільні очерети. Шлях був один. Ми в’їхали в стружку. Стружка була вузька, але майже рівна й нікуди не звертала.
Незабаром ми випливли на невелике плесо і побачили острів. Я здивовано глянув на Кукурузо. То був Високий острів. Ондо й Бурмилів курінь — «президенція» — якраз край берега. Я й не знав, що цією стружкою можна втрапити до Високого острова і що він так близько. Ми завжди добиралися до Високого острова іншим шляхом.
Ми обережно підпливали до берега. Попід берегом стояло два човни.
3:за куреня лунали добре чутні голоси Книша й Бурмила. їх не було видно. Вони, мабуть, сиділи біля вогнища — курився синій димок...
— Нехорошо це...—докірливо говорив Бурмило.— Нехорошо...
— Цить уже — «нехорошо!». Моральний кодекс найшовся мені! А ятери вночі хто ставить?
— Та що ти! Двієчко ятерків якихось, гнилих, ледь живеньких. Туди й риба не йде. Щоб я Бога не бачив!
— Нічого-нічого! За це теж радянська власть по голівці не гладить.
— Але ж... Так то ж зовсім інше...
— Ну, якщо ти така цяця, то качай отсюдова, не мішайся! Щоб я тебе тут і не бачив! Сьогодні вночі я це зроблю — й квит! І дивись мені!
— Та гаразд уже! Тільки хоч зараз іди звідси, бо по-наїдуть оті юннати з стариком! Кому це нужно!..
Я схопився за весло.
— Гребімо звідси — він зараз пливтиме.
Добре, що човни наші в обидва боки однакові — що носом пливти, що кормою (корма теж загострена). А то б ми не розвернулися — вузько. Та й не встигли б. А так натиснули ми — і заднім ходом у стружку чимдуж, до острова Переекзаменовки. І тільки вже як добряче замаскували човна в очеретах попід берегом свого острова — од-хекались і прийшли до тями.
Так он воно що! Значить, то вночі Бурмило був, ятери ставив. А ми трохи не повбивали один одного.
Але що ж сьогодні вночі робитиме Книш на Високому острові?! Що навіть Бурмило його одговорював. Певно ж, не в цурки-палки гратиметься!
— А може, він хоче глобулус викрасти й за кордон передати? — каже Кукурузо.
— А він хіба секретний?
— А що ж ти думав, може, й секретний... В усякому разі,— крім глобулусу, на цьому острові красти нічого. Не жабів же.
Невже глобулус?..
І раптом я згадав...
Це було місяців півтора тому. Я поїхав з мамою на базар. Вона просила помогти підвезти їй кошики.
Базар у нас у райцентрі, дванадцять кілометрів від села. Раніше туди човнами по річці їздили. А тепер більше на велосипедах. Швидше.
Поїхали ми. Мама на «Україні», я на своєму «Орльон-ку». Не люблю я базарів, та що поробиш.
Одвіз я кошики, збираюся назад їхати. І тут бачу — Книшиха. Торгує у ряду, де продають насіння, сушені трави та різні «спеції». На дашку рундука, за яким вона стоїть, пришпилено портрет космонавта Поповича.
Добре поставленим базарним голосом Книшиха вигукує:
— А кому льобулі, кому льобулі? Двадцять копійок пучечок! Кому льобулі? Чиста льобуля! Сто процентів вітамінів! Усі вітаміни! А! Б! В! Г! Д! Більш не купите ніде! Навались, у кого гроші завелись.
Її оточують покупці. Торгівля йде повним ходом.
— Як чайок заварювать,— пояснює Книшиха якійсь молодиці.— Од бешихи крепко помагає... Од перестріту... Од...— шепче щось молодиці на вухо.
— Ну?! — здивовано-радісно каже молодиця.— Дайте три пучечки.
— Уступили б трохи, тьотю... Дорого,-— торгується інша молодиця.
— Дорого — мило, дешево — гнило, моя дорогенька! Не можу менше...— І вже Книшиха замакітрює голову якійсь літній дачниці.— Можна й у борщ... Смакота! Беріть, дама, не пошкодуєте. Чоловік вам ноги цілуватиме!
І знову завелася дзвінкоголосо:
— Ану — водорість! Цілюща водорість для всього! Смачна приправа для холодного й гарячого! Можна в чай! Можна в горілку! Можна сушить! Можна варить! Можна для дальньої дороги! їда космонавтів! — тицьнула відстовбурченим великим пальцем угору, на портрет Поповича.— Тридцять копійок пучок! Український женьшень!
Покупці посміхалися, але брали.
Я придивився, чим вона торгує. То були пучечки якоїсь сушеної трави, а може, й справді водорості. Але те, що це не глобулус, і сумніву не було. Глобулус же, як казав Фарадейович,— мікроскопічна одноклітинна водорість і мати такий вигляд не міг аж ніяк.
Розказав я тоді про це Яві, подивувалися ми заповзятливості й базарному талантові Книшихи («От людей обдурює, зміюка!»), а потім і забули. Чим тільки не торгують на тих базарах! Це ж тобі не в магазині.