Пасти таку радіо-корову — одна насолода.
Сидиш собі десь за три кілометри на баштані в діда Са-лимона, уминаєш кавуна пресолодкого (я найдужче оту середину, отого червоного вовка в кавунові люблю. А ти? Ага... Да-да). Отож сидиш, хрумкаєш кавуна. Потім глянув у кишеньковий телевізор, бачиш — твоя Манька у шкоді, в колгоспному просі. Натискаєш кнопку, і:
«Манько-о! Ану верни, проклятуща! Га-ля-ля-ля!» І Манька — як ніби її хто пужалном уперіщив — назад. А ти знову сидиш і наминаєш кавуна. Красота! Скажи!
— Ще б пак! Якби таке зробить, то взагалі...— кажу я.
Та враз Кукурузо стрепенувся — не вмів він довго сумувати й роздумувати. Він був людиною дії.
— Ну, гаразд, про це потім... А тепер давай подумаєм, як ми будемо Книша вночі затримувати.
— Що?! Затримувати?! Як же його затримаєш? Він же нас потопить, як кошенят.
— Потопить? А рушниця нащо? Ти що, думаєш, для такого діла обов'язково треба людей та дрюччя? Рушниця — це, брат, не жарт. Це зброя. Бац — і будь здоров!
— Ти що, думаєш у нього стріляти? — зі страхом спитав я.
— От тобі зразу стріляти! Не стріляти, але... якщо... Взагалі, рушниці будь-хто злякається.
— Авжеж,— погодивсь я.— Тільки як же ж... я... вночі... а дома? Тобі добре, ти на безлюдному острові, тобі питаться ні в кого. А я...
— То одпросись. Подумаєш! Щось вигадай.
— Що?
— Ну, що на рибалку їдеш абощо.
— Я й так на рибалці зараз.
— Та що ти — маленький! Тут таке діло, можна сказати, державне, а він...
— Ну добре, щось придумаю. Тільки тоді мені треба зараз додому їхать.
— їдь, а я що...
Я сів у човен.
Обличчя у Кукурузо було сумне й похмуре. Видно, йому дуже не хотілось залишатися самому на острові. Він ходив по коліна в воді навколо човна і обмацував борти, бурмочучи: «Отут треба було б зашпаклювати, а тут підсмолити, а цю дошку взагалі замінити».
Йому хотілося ще щось сказати, він почухав за вухом, шморгнув носом і нарешті сказав:
— Ти знаєш... Ти б привіз мені скиглика хоч одного. Захотілося, як перед смертю. А то все риба та риба.
Скигликами називали у нас оті полив'яні пряники, що продавалися у сільмазі. Всохлі й тверді, як дрова, вони скиглять, коли вгризаєшся в них зубами. Один скиглик можна їсти цілий день. Може, за це ми й любили їх.
— Добре, привезу, аякже,— сказав я і відштовхнувся од берега.
РОЗДІЛ XIX
— Де ти цілий день бігаєш, не ївши? Диви, аж очі позападали,— докірливими словами зустріла мене мати.
— Та що ви, мамо! Я юшки отако наївся. Ох і смачна! Там один Сашко такий мастак виявився — краще любого куховара,— так несподівано прохопивсь я, що ледве встиг собі рота затулити, щоб зовсім не проговоритися. Мати помітила мій жест і, підозріло глянувши на мене, спитала:
— Про якого це ти Сашка?
— Та про... про... Юрчишина,— почав виплутуватись я, як в'юн із сітки.— Отой, знаєте, що біля млина живе, дядька Михайла син.
А сам аж млію всередині. А що, як мати його сьогодні у селі бачила? Пропав тоді. Ні, пронесло! Мати нічого не сказала. Значить, не бачила.
— Так що — добре клювало? — лагідно усміхнувшись, спитала мати.
— Поганюче! Ледве на юшку наловили,— не червоніючи, брехав я.— Ми сьогодні на ніч збираємось. На плеса. Пустите?
— Подивимось, подивимось. Іди-но дров урубай, а то в мене вже всі вийшли.
І я, радий, що все добре обійшлося, побіг рубати дрова.
До обіду я все кубцем-кубцем коло матері — то води принесу, то помиї виллю, то в хаті підмету. Такий хороший, хоч до рани прикладай. А що поробиш, треба ж, щоб на ніч пустили. Кукурузо ж чекатиме.
Після обіду чогось мені очі злипатися почали — далися взнаки нічні пригоди. Приліг я під грушею в холодочку і одразу ж упав у сон, як сокира в воду. І наснилося мені щось чудернацьке. Не сон, а просто кіно.
Стою я, значить, на березі острова Переекзаменовки. Стою і бачу: випливає на плесо корабель, величезний білий океанський корабель (я такі тільки в кіно бачив), трипалубний, а труба завбільшки, як вся наша хата. Я стою і дивуюсь: як це він через вузенькі стружки в очеретах проїхав? Та не встиг я добре надивуватися, як з корабля спускають трап і по трапу йде на берег... Гребенючка. Підходить до мене й каже:
— Здрастуйте вам. До вас на острів приїхала німецька делегація піонерів. Ви будете за перекладача.
Я здивовано дивлюсь на неї, і мені хочеться сказати:
«Чого це ти, дурепо, мене на «ви» звеш?» Але я чомусь чемно відповідаю:
— З великою радістю. Але хочу нагадати вам, що в школі я вивчаю, як вам відомо, англійську і по-німецькому говорю не дуже вільно. По-німецькому я знаю лише три слова: дер Тиш, дер Штуль і дер Бляйштіфт.