— Та ти що — хочеш бути кращим за мене? Хочеш усе знати, а я, значить, лишайся дурнем неписьменним? Це нечесно, не по-товариському!
І він змушений був погодитись.
Цілий серпень ми готувались вдвох. Не скажу, щоб це було дуже цікаво, цікавіше, наприклад, ніж грати у фут-бола, у цурки-палки або ловити рибу... Але хто сказав, що для друга треба робити те, що цікаво?
На переекзаменовку я пішов теж разом з Явою. І диктант ми писали удвох.
Галина Сидорівна одразу зрозуміла, чого я прийшов, і сказала:
— Сідай теж пиши, тобі це корисно.
І ви знаєте, я написав гірше, ніж Ява. Він зробив тільки дві помилки, а я три. Недарма він, чортяка, брав з собою «Граматику» на безлюдний острів.
І от тепер він стоїть біля дошки і впевнено пише вправи. І ні разу не помилився.
До речі, я знаю, що в книзі «Робінзон Крузо» лежить у нього папірець з однією адресою.
Навряд чи хтось би став берегти адресу просто собі так, не думаючи з неї скористатися.
Отже, граматика моєму другові ще й, так би мовити, особисто потрібна. Відмінниці безграмотного листа не напишеш. Краще одразу у криницю сторч головою.
— Молодець, Рень, сідай! — каже Галина Сидорівна.
І мій друзяка, розімлілий від гордості, повільно йде на місце.
Сівши за парту, Ява кілька хвилин мовчить — поки не вляглися почуття, викликані похвалою вчительки. Потім нахиляється до мене і шепоче:
— Так що — випробуємо?
— Давай,— кажу я.
Ми схиляємося і засовуємо голови під парту. Ява виймає з-за пазухи плоску жерстяну коробочку з-під цукерок, з якої стирчать різні гвинтики, шпунтики і дротинки. Це винайдений нами механічний пристрій для розстібування ґудзиків. Офіційної назви він ще не має і зветься поки що умовно «штукакенція» (не «штука» і не «штукенція», а саме «штукакенція», бо кожний винахід обов'язково повинен мати свою назву). Діє «штукакенція» дуже просто: прикладаєш до ґудзика, натискаєш на кнопку — і готово. Тільки спершу треба, звичайно, завести пружину. І от Ява бере і починає заводити.
Звичайно, це вам ще не на транзисторах, не на напівпровідниках, але...
Кррекк!..— раптом дзвінко на весь клас клацає пружина і, вискочивши з коробочки, б'є знизу Стьопу Кара-фольку, що сидить перед нами.
Карафолька скрикує.
— У, розтелепа! — шиплю я на Яву.
Але пізно! Наче грім з неба, лунає над нами гнівний голос Галини Сидорівни:
— Завгородній і Рень, вийдіть з класу!
Червоні як маки, вилазимо ми з-під парти і один за одним чимчикуємо до дверей.
Навчальний рік почався...
ЧАСТИНА ДРУГА,
розказана знову-таки Павлушею Завгороднім
^ \лЯ р1Л,ИЛ^ ІЛ^-Я \лЯ 01 Ь%0
З-ЛО^ІЇ
ІМ0ІсА+О\ллЬ
М>уи4*|єілЛЛ(УІО
РОЗДІЛ І
«Є»^— ибЛ^ЛЛЯА, ЖЛЛ, ^ Я^О+О
Я поправляю бакенбарди, спинаюся навшпиньки і дивлюсь у дірку в завісі. І серце моє мліє і зупиняється...
Не я перший дивлюсь у дірку. До мене у таку саму дірку зазирали, мабуть, і Щепкін, і Станіславський, і Тарапунька, і Штепсель... Тисячі артистів усіх часів і народів дивились у дірку в завісі. І так само спокійно й весело вмощувалися глядачі по той бік завіси — у залі. І так само скакали дрижаки у душах по цей бік завіси — на сцені. Надто — коли прем'єра.
А у нас сьогодні прем'єра.
— Посунься! Дай я!
Чиясь спітніла гаряча щока рішуче одпихає мою голову від дірки. Це — Стьопа Карафолька. Іншим разом я, може, й не подарував би йому такого нахабства, може, навіть і по шиї дав би, але зараз у мене нема для цього енергії. Вся енергія моя іде на хвилювання.
У звичайному стані, дихаючи, людина спершу вдихає, потім видихає. А коли людина хвилюється, вона, по-моєму, тільки видихає. Весь час тільки видихає — не вдихаючи. І де береться для цього повітря в грудях — я не знаю.
Я ходжу по сцені і видихаю.
Може, ви думаєте, що я один ходжу і видихаю? Авжеж!.. Ондо — х-хе... х-хо... х-ху... х-хи... Всі артисти ходять і видихають. І здається, що саме од цього вітер гуляє по сцені, хитає декорації, полоще завісу, куряву здіймає з підлоги. Якби наш сільський клуб був не цегляний, а гумовий, він би роздувся, як ота первомайська кулька, і давно лопнув би, і всі ми полетіли б у космос — разом з декораціями, з баяністом Мироном Штепою, що дограє зараз останню перед початком польку-кокетку, з морозивницею Дорою Семенівною, з усіма глядачами.
Глядачі!.. Ох, глядачі!.. Грім на вашу голову! Ще зовсім недавно це були такі милі, такі близькі хороші люди, які завжди могли допомогти, поспівчувати, підтримати. Микола Іванович, дід Варава, дід Салимон, завклубом Андрій Кекало, тітка Ганна, баба Маруся, Грицько Чуче-ренко, тато, мама. Вони за тебе в огонь, у воду — куди хочеш!