«І в думці не мав, що тих падлюк у нашому Місті ще стільки залишилось!»
Вийшов на Каштановий провулок і, ні миті не вагаючись, завернув до Малгосиної кнайпи.
...Пан Корнель бачив, як Олесь нервово розщепив хвіртку, прудко вийшов на вулицю, немов хотів когось наздогнати, й подався в бік базару.
«Втікає від себе самого, — подумав Геродот. — Й не може втямити, що від себе не втечеш. А я вже те збагнув і кажу всім і собі самому: огляньтеся на пройдену дорогу, бо, не побачивши її початку, кінця не уздрите...»
Й тоді увірвалося в його пам’ять тривожне питання Сальомеї — таке болісне, що як те серце не трісне, не розірветься, кров’ю не бризне: зґвалтував пана Корнеля несамовитий туск, якого вгамувати ні колись, ні тепер не мав сил.
«Що буде з нами, Корнелю?»
Мабуть, для того, щоб біль злагіднів, у мозок радника всмоктувалась рятівна думка — не один він приречений на страждання. Напевне, й Олеся так само питала Нуся, може, й не раз, та на нього вони обоє могли однаково відповісти, бо однакова небезпека чигала на них — від того самого ворога. А в Корнеля із Салькою інакше склалося: там, де він плекав хоч якусь надію на порятунок для свого люду, — на її родаків і на неї саму зачаїлася смерть, й Геродот лише одне міг порадити своїй коханій: ходімо до прелата Русина просити для тебе вихрещення... Та не сказав він цього: Сальомея щойно вернулася із синагоги, в якій весь день суботній випрошувала у всесильного Яхве порятунку для себе й для родини, яка її зреклася за зраду того ж Бога... Та іншого вона не знала, й блюзнірством здавалося їй благати порятунку в Мученика, якого її предки розіп’яли, накликаючи при тому на себе найтяжче прокляття: хай кров його впаде на нас і на дітей наших!
І збулося воно, і ніхто того прокляття з юдеїв ніколи не зніме. А яка ж то загроза таїлася в особі розіп’ятого, що так збоялися його євреї; нині на смерть ідуть вони покірними процесіями й марно через той проклін гинуть, та невже було б гірше, якби в той фатальний п’ятничний день, за Пилата, викричали гебреї волю не Варавві, а Ісусові?
Пан Корнель чув, як обпікає його груди гаряче дихання коханої, а на її лівій руці жовта пов’язка із зіркою Давида, а на крамницях й установах написи «Juden verboten!»[18], а на Скупневича гримлять ковані чоботи окупантів, а євреям ходити тротуарами суворо заборонено — тільки серединою вулиці, немов худобі; Корнель дихає разом із Сальомеєю, він навіть не уявляє, що може залишитися без неї, він готовий піти з дружиною на смерть, та хто з юдеїв впустить християнина до спільної могили, хто дозволить змішатися навіть пролитій крові вічних супротивників, які, втім, мають одного Бога... Й говорив Корнель Сальомеї те, у що сам не вірив: мусимо померти разом. Так, напевне, говорив і Олесь до Нусі, й обоє вірили, що так станеться, на це дозволяє їм розіп’ятий Мученик. Але Яхве не впустить разом Корнеля й Сальомею у потойбіччя — навіть за ціну життя...
Пан Геродот цієї миті, як і кожної хвилини, відколи немає на світі Сальомеї, хоче побачити її останню мить — той найкоротший відтинок часу, протягом якого куля долає віддаль від чорного дула до білого чола; що могло продуматись у ту найкоротшу мить за чоловим білим заборолом: усе життя чи тільки мить страху? Як про це дізнатися, а довідатись повинен, щоб хоч у цей секундний мент бути з нею разом — мусить Корнель пережити той шматочок життя бодай в уяві...
Боявся Геродот того моторошного видива, мабуть, ще й тому, що про нього не зможе нікому розповісти, а було б ще страшніше — якби міг... Таку останню хвилину пережив Олесь, пан Корнель знає про це, але теж боїться Шамрай про те оповісти. Певне, той страшний спогад вічно товчеться в його мозку, й він відганяє його, лякаючись ще раз уздріти смерть.
І я теж боюся її побачити? А це ж так легко: один ривок, один момент...
Не питаючи в господаря дозволу, Олесь відчинив хвіртку радникового обійстя, підійшов до сусіда й сів біля нього на поріг веранди.
Напевне, вони обидва перегукувалися думками, коли Олесь утікав від себе, пробуючи забутися серед базарної метушні, а Геродот на порозі веранди покірно ждав на себе самого. Були в них різні долі, та на обох чекала однакова неминучість — ще раз побачити смерть...
Й заговорив пан Корнель, коли мовчанка затяжіла над ними, немов наготовлена розсипатися льодом градова хмара:
«Кожного разу, коли підходжу до дзеркала, згадую філософему Сковороди: «Пізнай себе самого» — і думаю при тому, що ту людину, яка дивиться на мене із задзеркалля, я найменше знаю... Й боюся, що, як нарешті пізнаю її, непам’ять забере в мене назавше той набуток...»