— А ви так певні в докторстві? — спитав панич Кость.
— Звичайно, — одповіла Раїса, — а то чого ж би так провадитись! Ми з Любою іначе й не думаєм!
Люба тихо всміхнулась і, підвівши очі, зустріла теж усміх Костів.
— То й ви, Любо, їдете? — спитала панна Віра. — Щасливі!..
— Не знаю ще, — одповіла Люба, червоніючи.
— Вам буде трудно! — вкинула пані господиня. — Раїсі інше діло, при її знаттю чужоземних мов!
— Всі їдуть, всі їдуть! Нас покидають! — мовив між тим Петро Степанович не то журливо, не то жартоми.
— Чого ж всі? Багацько зостається! — одповіла Раїса, скинувши погляд на друге сусідство Петра Степановича. — Врешті, коли так журитесь, то забирайтеся й собі з нами в Цюріх!
— Куди там нам у Цюріх, — одповів Петро Степанич, зовсім збаламучений, поправляючи свою кудлату чуприну.
— А знаєш, Раїсо, — мовила Люба, — є справді товариш у мандрівці: Константин Михайлович їде!..
Раїса з втішливим дивуванням глянула на панича.
– Їду! Се річ певна!.- одповів він на той погляд. — І готов наскілько можу стать до помочі своїм землячкам!
Раїса ЩИро втішилась, почувши новину про пашем Костя.
— Ах, чудесно! — мовила вона од серця. — Прекрасно! Я і не знала сього! — Очі її блиснули теплішим світлом. — Ну, ходіте, будем обмірковувать подробиці: коли їдемо, як і що!.. Панове! Здається, скінчили чай? Ходімте ж, трохи пройдемось!
Вона раптово встала, за нею охоче поспішили всі інші, уклонившись поважній пані господині. Панни почали збиратись на проходку: Раїса десь там у себе, а панна Віра в гостиній, уважно ладнаючи на голові перед великим дзеркалом бриль з широкими крилами. Незабаром всі рушили з хати. Вийшли говіркою юрбою, всі вкупі, але задля узькості стежки мусили розбитись на пари.
— Так ви їдете з нами! — заговорила до Костя Раїса і забрала його з собою вперед.
— А ми з вами зостаємся! — щиро мовляла Віра, держучись у парі з Петром Степановичем, котрий охоче повів розмову далі, але виводячи на перший план просто зоставання, а не слова «ми з вами»…
Люба й висока блондинка пішли в товаристві молодого офіцера. Але русявій панні прийшлось і тут бути більше мовчазною товаришкою. Люба з офіцером, спом’янувши о своїм спітканню того ж дня в бібліотеці, заговорили о книжках, звісних їм обом з читання: вони обоє брали їх з міської бібліотеки. Молодий офіцер говорив стиха, трохи бентежився, але далі одушевився, вимовляв свою думку тепло, од серця. Обоє говорили як неофіти, з похватом, загарою, але тим щиріше, що, власне, одно не мало повздержуватись перед другим яко перед авторитетнішим, ученішим бесідником.
— Гартвіг мені не сподобався! — мовив офіцер, з прикрістю крутячи головою. — Якийсь він туманний, щось містичного є в його писанні! І до того він завжди ряд фактів пронизує якоюсь наперед взятою гадкою, а сього не повинно буть!
— Однак я думаю, — одпровадила Люба, — що сильному змисленнику трудно повздержуватись, щоб не виявлять замітно своєї провідної думки, від котрої походять і самі його фактичні пошукування. Праця вийшла б без сього занадто сухою, занадто безсторонньою! Я думаю, що така наука, не зогріта провідною думкою, скажу навіть — сердечністю, не так би навіть похвачувала нас!
— Я не говорю о ревності, о ретельності в научнім працюванні, але факти, те, що вони показують, хоть би й несподівано для слідкуючого, — ось що перше всього! Ні, я за чисто індуктивний метод! От мам Дарвін, нема над його! Ні туману, ні якої витворної думки, а через те й ніяких химерних фраз, просто запис фактів; але картина виходить така ясна, така проречиста сама по собі, що вивод приходиться тільки зазначити! І тим доказніше для читця, бо вивод той він може навіть сам зробити.
Молодий хлопець виходив уже переможцем із розмови, бо останніми голосними реченнями заставив умовкнути Любу, але по якійсь хвилі вона знов зняла річ:
— Се темний, невияснений круг, з тими індукціями й дедукціями. Почім ви знаєте, що такий-то ряд фактів, котрі вам говорять нібито так вільно, самі не з’явилися в праці ученого власне через те, що він шукав їх наперед своєю думкою? Мавши звісну теорію, наперед угадував, що мусять буть у такому-то крузі власне такі й такі явища, котрі докажуть Гюго думку! І вони доказують її.
А стривайте! — запально одповів офіцер. — А тая ж теоретична гадка звідки взялась? Вона теж має собі грунтом реальне спостереження фактів, котре викликало й ту первісну гадку. Та не може ж буть у людській голові якогось чудовного зародження думок без враження з окольного світу!!
— Та я не знаю!.. І не в тім діло! Ми не про се говорили! — перебила Люба. — Я хочу сказать, що письмовець, ну хоть би й який сам спеціаліст-учений, має право ретельно висловлять свою провідну думку, має право навіть, скажемо, нав’язувати вам її, і коли при сім говорить з ентузіазмом, красною мовою, то се не тільки не шкодить, а часто йде на користь праці!