Люба сказала про ті вірші своїй товаришці по пансіону, Раїсі Братовій, виголосила при їй цілий шматочок з їх; але Раїса сказала, що то зложено по-мужицькому і щось таке неприличие!
Раїса, бачите, була велика панночка. Себто не дуже й велика, але рід її бундючився, удавав з себе аристократів. Колись-то ще дід Раїси, старий Брагов, — чи, як мужики називали, старий Брага, — був справді дуже багатий та поважний, його навіть предводителем вибирали; але син його Павел Брагов, військовий чоловік, як то кажуть, таки добре «протер очі» батьківщині. Змотався, доти заставляв та перезаставляв свій маєток, поки довгу стало чи не більше, ніж маєтку! Однак все ж був «такого роду», та й жінку взяв теж таки з важнішої сім’ї, то й не переставав належать до аристократів. Якось його й на уряди статечні вибирали: то судією, то якимсь там депутатом, і взагалі якось воно велось у сім’ї по-панському. Панночки — Раїса найстарша — говорили по-французькому. Все б воно тяглося так-сяк і далі, та ота «воля» наспіла. Се вкінець підкосило діла Брагових… Пан Брагов, сяк-так зліквідувавши свої діла по маєтку, десь затерся, до якогось родича служить виїхав, інші говорили, що якась і сімейна історія замішалась, досить того, що пані Брагова зосталась у нашому місті сама з дітьми та з якимись невеликими окра-єчками колишнього маєтку. Однак панська традиція і колишня пиха зостались. Отже, хотілося б дати підрісшій «Раїсочкє прілічноє воспітаніє», та ба! Прийшлося оддати її в той пансіон, куди ходила й Люба Калиновська. Дивне діло! Були там далеко заможніші дівчата, багатеньких панків або купців, однак Раїса Брагова вважалась таки проміж ними великою панночкою і сама мала себе за таку, чуючи од мами, що вона повинна пам’ятати, якого вона роду.
Отак, часом скоса поглядаючи одна на одну, а часом по-дитячому або, пізніше, по-молодому щиро зіходячись на який час, дівчата скінчили свою науку в пансіоні. У живую хвилю життя вступили вони одразу! Яким глухим, патріархальним не було наше маленьке місто, а й туди міцними струмками покотилось нове життя тих років. Старі основи громадського життя, міркування, хисту, як крига навесні, поламались, закрутились, потрощені, наганяні теплою, вільною течією. Таким свіжим, молодим повіяло в повітрі!.. Старі руки й голови, здивовані, прибиті, приголомшені, опускались, молоді ж так сміло бадьорно підіймалися, ретельно шукали праці! Молодь з сяючим поглядом дивилась просто на зійшовше світло правди й волі, і не гадаючи, що світло те може колись примеркнути…
Любі не треба було вже шукати книжок у давній батьківській скрині: вони мовби самі шукали її й подібних молодих голів. Хто сказав би, звідки й як склався гурт любителів, котрий почав грати спектаклі, для того щоб на зібрані гроші завести в місті бібліотеку. Де вона й вродилась, тая бібліотека!
Отам же як Люба, так і Раїса найшли годівлю, котра одкрила їм новий світ.
Хто саме промовив те слово — «їхати учитися за границю», — трудно сказати. Та думка бродила сама. Раз у раз приходила чутка про їдучих, про поїхавших туди. Зоставалось одно: як вирватись із, рідного гнізда, котре все ж, — хоч і як розхитана була його влада, — мало свою вагу! Тяжкого жалю завдала матері Люба, сказавши їй уперше про своє бажання їхати учитися за границю. «Одна ж вона при мені зосталась, моя Любочка, мізиночка дорога, — думала з сльозами в очах Марія Петрівна. — Як же я зостанусь сама, як же я її так далеко одпущу?! Але як же й не пустити, як не знайти способу спорядить дитину, коли вона так рветься у ту путь!.. Та й каже ж вона, що поїде ненадовго! Може ж, господь продовжить віку, дасть побачити її знову, голубоньку рідну!.. Спромогу тільки треба знайти, з чим би мала виїхати й там жити Любочка! Ну, що ж, уже якось би то можна було зарадити справі: грунти оддані людям в оруду за певну річну плату; а їй, старій, хіба багацько треба? Однаково все, що одбирала б річно, витрачала б більше на Любочку, — ну, все ж одно можна те саме чи там трохи більш уділяти й тепер, на той Цюріх, — де він у лихої години вирвався!..»
А мамаша ж Раїсина? Як же сяя?.. Та що ж, взагалі мамашам трохи ввірвалась нитка розпоряджатись долею дітей, та ще таких одважних, як Раїса! Ну, і не одна ж вона була при матері,- хвалить бога, у пані Братової сім’я чимала — всіх четверо діток… Що може Раїса висидіть тут, у глушині, без одповідних своїй родовитості способів життя? А то все ж таки поїде за границю, вернеться значною між іншими панночкою, ученою, — тепер се в моді,— хто знає, може, тим побитом Раїса знайде своє щастя! І пані Братова скінчила на тім, що не тільки з пишністю звіщала знайомим о мандрівці Раїсиній «за граніцу», але на сподіваній кар’єрі старшої дочки строїла до якоїсь міри прийдешню кар’єру й інших, менших дочок.