– Мендерза?
– Так, він опинився там випадково. Його не запрошували і не чекали. Це виводить його з кола підозрюваних.
– І драматургиню теж – Ентоні Естор.
– Ні, ні, вона була там. Міс Мюріел Віллз із Тутінґа.
– То вона була. Я забув, що її прізвище – Віллз.
Чарльз Картрайт насупився. Містер Саттертвейт непогано читав думки. Він безпомилково вгадав, що відбувається в голові актора. Коли той заговорив, Саттертвейт подумки поплескав себе по плечі.
– Знаєте, Саттертвейте, ви маєте рацію. Я не думаю, що він запрошував лише підозрюваних, адже там були леді Мері та Еґґ… Ні, він, певно, хотів якось відтворити умови першого злочину… Він когось підозрював, але хотів, що там були інші свідки, які могли б усе підтвердити. Щось таке…
– Щось таке, – погодився Саттертвейт. – На цьому етапі можна лише здогадуватися. Добре, що Літтон-Ґори, місіс Беббінґтон і містер Мендерз не мають до цього стосунку, як і ми з вами. Хто залишається? Енджела Саткліфф?
– Енджі? Мій друже. Вона дружила з Толлі багато років.
– Тоді стежка виводить нас до Дейкезів. Ви ледве не назвали їх, коли я запитав.
Сер Чарльз поглянув на нього. Містер Саттертвейт мав злегка тріумфальний вигляд.
– Мабуть, – повільно сказав Картрайт. – Тільки-от я не підозрюю їх… Просто їх легше уявити в цій ролі, ніж інших. Можливо тому, що я гірше з ними знайомий. Та хоч як би старався, я не можу уявити, чим Фредді Дейкезу, що проводить життя на іподромі, чи Синтії, яка шиє надзвичано дорогий жіночий одяг, міг заважати старий, нічим не видатний священик…
Він похитав головою, а потім його обличчя враз проясніло.
– Лишається ще міс Віллз, я знову забув про неї. Є в ній щось таке, через що про неї забуваєш. Вона найневиразніше створіння з усіх, кого я знаю.
Містер Саттертвейт усміхнувся.
– Мені подобається, що вона уособлює відомий рядок Бернса: «Один із нас записував усе». Це добре, що міс Віллз веде нотатки. За цими окулярами – проникливий погляд. Я вважаю, міс Віллз могла помітити щось важливе.
– Серйозно? – недовірливо запитав сер Чарльз.
– Зараз нам треба спершу пообідати, – сказав містер Саттертвейт. – А потім ми підемо до Мелфортського абатства й поглянемо, чи вдасться нам знайти щось корисне.
– Ви, здається, серйозно до цього поставилися, Саттертвейте, – дещо здивовано зауважив сер Чарльз.
– Я не вперше розслідую злочин, – зізнався містер Саттертвейт. – Одного разу, коли я ночував у віддаленому готелі й мені розбили машину…
Але закінчити йому не вдалося.
– Пам’ятаю, – високим дзвінким акторським голосом сказав сер Чарльз, – коли я подорожував, у 1921 році…
Чарльз Картрайт переміг.
Розділ четвертий
Свідчення слуг
Коли двоє чоловіків побачили Мелфортське абатство в пообідньому вересневому сонячному сяйві, воно здалося найcпокійнішим з усіх місць на землі. Деякі частини будівлі збереглися з п’ятнадцятого століття. Абатство відновили й добудували нове крило. В нового санаторію була власна територія, і з будинку його не було видно. Сера Чарльза та містера Саттертвейта зустріла місіс Лекі, кухарка, огрядна жінка, за всіма правилами вдягнена в чорне, заплакана й говірка. Вона вже була знайома з актором і в розмові зверталася здебільшого до нього.
– Ви зрозумієте, звичайно, як мені було важко. Смерть господаря і все це. Скрізь поліція, пхають носи сюди й туди. Ви уявляєте, навіть у смітники залізли! І ще запитання, запитання, ніби й жити не можуть без запитань. Ох, до чого я дожилася, ну, таке побачити, щоб такого тихого джентльмена, та ще й сера до того ж, – ох, який то був урочистий день для всіх нас, – ми з Беатріс це добре пам’ятаємо, а вона тут на два роки менше, ніж я. І ці запитання, які ставив цей дядько з поліції – джентльменом я його назвати не можу, бо звикла до справжніх джентльменів і до того, що вони знають, як поводитися, – хай він там хоч тричі інспектор… – Місіс Лекі замовкла, вдихнула і витягла себе із заплутаного макраме своєї тиради.
– Запитання, ось про що мені велося, про всіх служниць у будинку, а вони всі такі гарні дівчата, не те що б Доріс прокидалася вчасно. Я говорю про це з нею принаймні раз на тиждень, а Вікі – вона буває нахабною, але від молодих марно очікувати гідного виховання – матері зараз про це не дбають, – та всі наші служниці – хороші дівчата, і жоден інспектор не змусить мене говорити інакше.
Так, – сказала я йому, навіть не думайте, що я скажу щось проти своїх дівчат. Вони хороші дівчата, справді хороші, і думати, що вони якось причетні до вбивства, ну, це вже повна нісенітниця.