Я не знав, де були господарі дому. Я просто лежав і думав про полковника Лунде.
Власне, він мав би скреготати зубами з люті. Але я знав, що він цього не робить. Він, мабуть, і далі сидить на своєму стільці, схожий на солдата, якого позбавили звільнення на вечір за те, що він обдурив сержанта, не почистивши своєї гвинтівки.
Я довго лежав, дослухаючись до важких кроків двох помічників Карла Юргена, які ходили по кімнатах.
Але вони нічого не знайшли. Чотири години шукали й нічого не знайшли.
Не знаю, чому я завжди вважав, що полковник Лунде багатий. Мабуть, це хибне уявлення лишилося в мене з дитячих років — згадки про полковника в парадному мундирі і про його великий будинок на схилі Голменколена. Його неосяжних лісів у Естфолі я ніколи не бачив і не бачив срібних келихів. Я намагався згадати, хто мені казав, що в полковника Лунде найкраща в країні колекція срібних келихів. А втім, колекція могла складатися, скажімо, й з п'яти келихів. Та я ніколи не бачив жодного з них.
Думав я і про Люсі. Згадував її дивовижний хист прораховуватись. Якщо Люсі гадала, що полковник багатий, то він напевне небагатий. Мабуть, вона також винесла своє враження з дитячих років, а потім не перевірила як слід, чи найкращий, на її погляд, пакуночок під різдвяною ялинкою справді найкращий.
На всьому будинку лежала печать шляхетної вбогості. Його мешканці намагалися не втрачати гідності й не хнюпити носа.
Оселившись у полковника Лунде, я перші дні не замислювався над тим, хто ж прибирає той великий, химерний будинок. Будинок, який давно не фарбували, підлоги в якому були давно не цикльовані, а лінолеум на другому поверсі потріскався і був старанно поприбиваний мідяними цвяшками.
Пам'ятаю тільки, що я тоді думав: хоч би хто прибирав той великий, химерний будинок, а прибирали його добре. Скрізь у ньому чути було приємний стародавній запах — суміш запаху зеленого мила й політури до меблів.
Та минуло небагато часу, і я довідався, хто підтримує в тому великому, химерному будинку взірцевий порядок.
Це робили всі три жінки з родини Лунде. Такі різні, як вогонь, вода й повітря, вони перебували в цілковитій злагоді, коли йшлося про підтримування в будинку полковника Лунде по-військовому бездоганного ладу. Все відбувалося напрочуд тихо, ніколи не було ніякої колотнечі, ніхто не стогнав, що йому доводиться стільки всього робити.
Минали тижні, і я не раз робив тактовний огляд будинку.
І, признаюсь, я зовсім не дивувався, коли заставав панну Лунде біля прасувальної дошки в пральні, що містилася в підвалі. Велика рана в неї на лобі вже обернулася в червоний струп, який згодом стане білим шрамом.
Не дивувався я також, зустрічаючи Вікторію з відром і ганчіркою, хоч мені здавалося, що вона не любить хатньої роботи. Та я помилявся. Вікторія працювала так само радо й старанно, як і її тітка.
Найбільше мене вразила Люсі, коли я застав її в кухні в ролі дбайливої і вмілої куховарки.
Чому полковник Лунде не продасть цей великий, химерний будинок на схилі Голменколена й не переселиться зі своїми трьома жінками в сучасне зручне житло? За таку велику садибу йому дали б чималі гроші, хоч сам будинок був незатишний.
Раптом я подумав: а може, їм подобається мешкати тут? Правда, Люсі нарікала, що її пригнічує настрій у цьому домі. А ще казала, що він населений примарами.
Але я не помічав, щоб настрій тут був якийсь особливий. Абсурдність ситуації полягала в тому, що ні в настрої, ні в поведінці мешканців цього будинку не відчувалося нічого особливого. І це тоді, коли червоний струп на лобі в панни Лунде кожного дня нагадував мені про те, що сталося, коли я ніколи не забував, як Люсі казала, що вона боїться, не забував, що я повинен був оберігати Вікторію. Я кожного дня зусиллям волі — це вже було справді щось незбагненне — змушував себе думати, що я живу в одному домі з убивцею.
Карл Юрген сказав, що вбивця, якому не пощастило першого разу, мабуть, удруге спробує досягти своєї мети. Я весь час був насторожі. Мене поставлено тут за пса-охоронця, і я намагався бути ним.
Якби до будинку поткнувся хтось чужий, я б хоч мав нагоду гавкнути. Але ніхто чужий не з'являвся.
Щовечора я сидів разом з усією родиною Лунде біля круглого столу з червоного дерева посеред вітальні й почував себе так, наче перенісся на два покоління назад. Панна Лунде гаптувала, Вікторія читала книжку, Люсі гортала журнали й нудилася, полковник розкладав пасьянс або читав якийсь фаховий журнал. Посеред столу лежала плетена серветка, а на серветці стояла лампа.
Минали тижні, і мої страшні думки й згадки віддалялися і здавались якимись нереальними.