Вона почала спускатися сходами.
Ми знов розташувалися в дивній кімнаті з гучною назвою «оранжереям. Тут стояв чотирикутний стіл, закладений підручниками, два віденські стільці й чотири горщики із калачиками, через які приміщення й отримало таку гучну назву.
Вікторія розгорнула книжку.
— Щодо громадянської війни, — мовила вона, — то я не цілком розумію, чому генерал Брег…
Я її майже не слухав. У мене ще не розвіялося враження від горища.
— А прабабуся Лунде була дуже стара? — запитав я.
— Дуже, вона мала більше як дев'яносто років.
Я задумався. Не про щось конкретне, але цієї хвилини генерал Брег не вельми цікавив мене.
— Я знаю, що твоєму батькові шістдесят два роки. А скільки років його сестрі?
— Якій сестрі? — запитала Вікторія.
Я здивовано глянув на неї, не розуміючи, чого вона перепитує мене.
— Ну, тітці Марті.
— А, тітці Марті… Вона не батькова сестра.
— Не батькова сестра?..
— Ні. Вона його кузина. їй п'ятдесят вісім років. П'ятдесят вісім років! Я знав багатьох жінок такого віку.
Одні стали спокійні, статечні, а інші й далі були сповнені життя і запалу, кожна по-своєму. Що ж, панна Лунде, яка, виходить, не сестра, а кузина полковника Лунде, живе з іншому світі. У світі, що цілком відповідає атмосфері цього населеного примарами старого будинку, спорудженого на зламі сторіч. Та однаково, хоч я й не довідався нічого особливого, а почував себе так, немов наткнувся на гранату на нейтральній території.
— Вікторіє, я не люблю випитувати людей.
— Аякже, прикидаєшся байдужим! А в самого аж очі горять. Як це шляхетно звучить: «Не люблю випитувати людей».
Я знов здивовано глянув на неї.
— Ну гаразд, Вікторіє, хай буде так. Може, ти й маєш слушність. Але всі думають, що панна Лунде — сестра твого батька.
— Від того, що люди думають, вона не стане його сестрою.
— Не стане.
Прабабуся Лунде раптом набула для мене реальних рис. Я вперше подумав про неї як про людину, що справді колись жила.
— Твоя правда, Вікторіє, мене це дуже цікавить. А тепер, коли я признався в цьому, може, ти мені розкажеш усе?
Вона взяла кулькову ручку й почала клацати нею, висовуючи й засовуючи стрижень. Зумисна пауза. Я чекав.
— Властиво, я вже все й розказала. Тітка Марта — батькова кузина. Вона весь час тут мешкала. Іншого житла в неї немає. Ти, мабуть, вважаєш, що в неї трохи старомодний вигляд… але й у мене такий самий. Усі ми старомодні. Крім Люсі…
— Але якщо прабабуся Лунде справді щось заховала на горищі, щось скажено… тобто страшенно коштовне, то твій батько й тітка Марта за законом мають однакове право на спадок.
— Так.
— Ти знаєш про це, Вікторіє?
— Звичайно. Я читала «Юридичний порадник».
— Слухай-но…
— А після батька спадкоємиця — я. Разом з Люсі.
Кому, як не мені, знати сучасних підлітків!
Я протягом багатьох років щодня спілкувався з ними в школі Бріскебю. Люди кажуть, що вони всі однакові. Люди взагалі кажуть багато дурниць. Кожний підліток — це особистість, так само, як і кожне немовля. Яскравіше виявлена особистість, ніж доросла людина
Мабуть, тому, що Вікторія жила так відлюдно, була так негарно вбрана, що вона не мала товаришок і мешкала з багато старшими за себе людьми, які свій невеличкий світ зробили її світом, що вона була така зворушливо недосвідчена, я не міг повірити, що вона здатна так тверезо міркувати про юридичні питання. Я завжди забуваю рахуватися з фактом, що в кожній жінці ховаються найнесподіваніші таємниці. І в тоненькій, негарно вбраній Вікторії з чорною гривкою і ясними зеленими очима також.
— То що тобі незрозуміле в поведінці генерала Брега? — запитав я.
— Битва під Чатунгою, — відповіла вона. — Я розумію генерала Гранта. А Брега не розумію. Він стягнув свої загони з флангів. Якби він напав з боків і затис генерала Гранта в кільце, тому довелося б відступати…
Що ж, недарма вона була дочкою полковника.
— Я також не розумію його, — мовив я, цілком вибитий з колії. — Треба сприймати це просто як історичний факт.
Вікторія весь час знаходила спосіб збити мене з пантелику. В її присутності я не почував себе безпечно і з різних причин остерігався її. Під час навчання я пильнував, щоб між нами за столом була достатня відстань. І взагалі я мав оберігати її невідомо від чого. «Я боюся за Вікторію», — сказав мені її батько.
Ми провчилися ще тиждень, і лютий перейшов у березень.
Одного вечора ми грали в карти. Вікторія була якась на диво тиха. Це мені не подобалося.
Потім ми прослухали останні вісті.