Свято закінчилося. Ще дві-три години, і темрява сховає трибуни, дерева й озерце. Тільки трамплін спалахне світло» і стоятиме, мов біла дуга над темним лісом.
Полковник Лунде і його три дами сиділи, як завжди ввечері. З книжками, картами й шитвом.
Я раптом відчув, що ненавиджу їх, усіх чотирьох.
Карл Юрген зупинився в дверях. Я зачинив їх за ним і теж зупинився. Не знаю, які в нас були обличчя.
— Сьогодні вранці хтось стріляв у доктора Бакке, — сказав Карл Юрген. — Стріляв у спину, коли він стояв біля трампліна.
Тиша в кімнаті ніби загусла. Я стежив за чотирма обличчями. Але в усіх реакція була природна. На всіх чотирьох обличчях малювався жах. Так, певне, й мало бути.
— Де ви тримаєте свій револьвер, полковнику Лунде?
— Я? До чого тут я?
— Я питаю, полковнику Лунде, де ваш револьвер?
Полковник Лунде підвівся, рівний, як кілок. Він зрозумів, що перед ним стоїть старший рангом і відповідати треба чітко.
— У верхній шухляді мого письмового столу.
— Хто знає, що ви його там тримаєте?
— Хто?.. Всі знають. Тобто… всі домашні.
— А чому?
— Бо я часто його чищу.
— Ви замикаєте шухляду?
— Ні.
— Отже, будь-хто, тобто будь-хто в цьому будинку може його взяти?
Полковник неспокійно забігав очима.
— Так.
— Ми його всі й брали, — озвалася панна Лунде. Я глянув на неї.
— Навіщо, панно Лунде?
— Бо полковник Лунде часто залишав його на столі. І хто витирав там куряву, той брав його і ховав до шухляди.
— А хто останній клав його до шухляди? Я маю на увазі, хто останній витирав куряву?
— Я, — мовила панна Лунде. Вона скидалася на малого тер'єра, що завзято захищає свого господаря.
— Мартіне… — озвалася Вікторія так тихо, що я її ледве почув. — Мартіне… а що… що з твоїм братом?
— Він житиме, — випередив мене з відповіддю Карл Юрген, хоч не мав звички перебивати людей. Він дивився на Вікторію. — Але йому доведеться довго лежати в лікарні.
Скільки? — запитала Люсі. її обличчя під русявими кучерями було біле, мов крейда.
— Важко сказати. Мабуть, кілька місяців.
Тепер я зрозумів, чому Карл Юрген не дав мені відповісти. Він хотів, щоб родина Лунде вважала, що Крістіан надовго вибув з гри. Видно, мав на те свої підстави.
— Я заберу ваш револьвер, полковнику Лунде. Очі в полковника звузилися.
— Це мій службовий револьвер, і в мене є дозвіл на нього. Ніхто не має права забирати його.
— То я конфіскую його на підставі двісті дванадцятого параграфа карного кодексу.
— Полковник Лунде не має до цього ніякого стосунку, — мовила панка Лупде. Тер'єр гавкав з усієї сили.
У полковника Лунде опустилися плечі.
Вікторія й Люсі дивилися на нього, і я не знав, хто з них був блідіший. Тільки панна Лунде не втрачала спокою.
Полковник Лунде підійшов до письмового столу й висунув шухляду. Він простяг руку по револьвер, але Карл Юрген уже опинився позад нього.
— Не чіпайте його, полковнику Лунде!
Карл Юрген рідко коли підвищував голос. А тепер підвищив.
Полковник Лунде ніби постарішав на десять років. Він відступив і опустився на стілець. Запала тиша. Ніхто не торкався до книжок і незакінченого пасьянсу.
Карл Юрген витяг хусточку з нагрудної кишені піджака. Потім, похапцем перевіривши, чи наставлений запобіжник, накинув на револьвер хусточку, взяв його і сховав до кишені.
— На добраніч, — сказав він. Ніхто не пішов його провести.
Полковник Лунде підвівся, дивлячись на двері, які зачинилися за Карлом Юргеном. Тоді обернувся до трьох жінок, що сиділи навколо круглого столу з червоного дерева, з плетеною серветкою, підстеленою під лампу, і вп'явся з них поглядом. Уся його невисока жилава постать напружилась, потерпілі очі стали пронизливі, мов колючки. Тигр, готовий стрибнути, подумав я.
— Хто з вас торкався мого револьвера? — запитав він. Голос у нього був цілком спокійний — мабуть, тому він так мене вразив. Мене, але не його дам.
Маленька панна Лунде лагідно дивилася на нього карими очима, енні, як проліски, очі Люсі були незворушні, а очі Вікторії сяяли, як дві зелені зірки.
— Я, — відповіли вони в один голос.
Полковник Лунде підійшов до столу й на мить сперся на нього. Тоді одним порухом змів із нього пасьянс. Карти розсипались по підлозі. Декотрі впали лицем догори, і я побачив, що червова дама лежала поряд із виновим валетом, ніби їх так поклала чиясь невидима рука.
Полковник Лунде вдарив кулаком по столі.