Моя особиста радість, радість повороту і перемоги, зникла в загальній радості, і від того здавалося, що серце не витримає щастя, що потоками заливало його, що летіло в нього з мільйонів таких же сп'янілих од щастя сердець…
Але ворог зробив останню спробу повернутії Київ. Він узяв Житомир, і ми вже чули глухий і зловісний гуркіт канонади, що поволі, але невпинно наближалась до нас.
Мітинг не відбувся, і нас перекинули на лівий берег Дніпра.
І знову поїзд летів, а його шукали фашистські самольоти і ніяк не могли знайти.
Ворога одігнали.
Та уряд і ЦК були ще в Харкові.
Коли ж ворога одігнали ще далі, знову засіяли перед нами Лавра і колон будинку ЦК над Дніпром, знову рідні вулиці, чорні руїни Хрещатика, вітер в покрученому вибухами залізі і, як очі мерців, порожні вікна розбитих гнізд, відкіля до війни лунали музика і сміх щасливого життя, що ще не знало смертної тривоги, не чуло переривчастого реву фашистських моторів над золотими голівками дітей…
LXIV
Там, на заході, іще гримить битва гігантів, щоправда, фашистський гігант, коли тікав від нас, ставав все меншим і меншим, поки не обернувся на гнома під безпощадними ударами меча Червоного богатиря… Але ще ворог пручався і намагався удавати, що він не гном, а той же бронірований гігант, що топтав наші поля і серця своїми чобітьми, залитими кров'ю і мозком масових розстрілів, тортур і погромів.
Тепер міліонний месник ішов по його полях з сходу і заходу, з двох боків били фашистського звіра…
А тут, на визволеній землі нашої спільної Матері, всемогучий труд почав загоювати страшні рани…
І руїн ставало все менше, вони танули, наче сніг на сонці…
Битва за хліб кипіла на полях Батьківщини…
Ну, та це все відоме вам, дорогі читачі…
А де ж, ви скажете, Третя Рота?
А Третя Рота в моєму серці, як море в краплі його води.
І про Третю Роту ще буде мова.
LXV
Повний щастя перемоги і радості повороту на Україну, я в 1944 році написав вірш «Любіть Україну», який студенти просили мене по кілька разів читати їм на літвечорах.
Поет Олекса Новицький[266] надрукував «Любіть Україну» в «Київській правді», а Леонід Новиченко[267], як редактор, передрукував його в нашій «Літературній газеті».
Цього вірша я написав внаслідок таких фактів…
Ще в Башкирії, в Уфі, коли Україну розпинали криваві окупанти, одна така сказала при мені й Юрі Кобилецькому:
— Как я соскучилась за украинским салом! Кобилецький:
— А за украинским народом вы не соскучились?
І в Москві теж одна така сказала, коли ми з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком[268] ішли з нею по вулиці Горького:
— Для меня Родина — там, где мене хорошо.
Ткачук сказав:
— Свиняча філософія.
І ще Валентин Бичко[269] пожалівся мені, що днями за порадою т. Мануїльського[270] з одного номера газети «Зірка» знято шапку з такими словами:
і ще:
Я не буду називати авторів цих слів… У відповідь на це і те, що було перед цим, я написав «Любіть Україну».
LXVI
Часто я ходив і ходжу повз Софіївський собор, золотий гомін якого ще колись лунав над Києвом разом із гомоном Лаври (дзвони…), що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина[273], і згадую веселого, з світлими й сміливими очима, як у сільських парубків, Григорія Косинку[274], що жив у флігелі соборського подвір'я разом із своєю високогрудою жіночкою.
Я до них часто ходив, коли в 1925 році відпочивав у Дарниці.
Я так любив Григорія, золоте і співуче життя якого обірвала куля ката, і не фашистського одвертого ката, а ката, що підступно, кривавою гадюкою заліз у наші лави і як багато і смертельно покусав він жалами куль серця нашого цвіту!..
266
Новицький Олекса Миколайович (нар. 1914 p.) — український радянський поет, перекладач.
267
Новиченко Леонід Миколайович (нар. 1914 p.) — український радянський літературознавець, критик, академік АН УРСР (з 1985 p.). З 1943 р, був відповідальним редактором газети «Літературна газета», з 1962 p. — «Літературна Україна».
268
…з молодим прозаїком із Західної України Ткачуком… — Очевидно, йдеться про західноукраїнського прозаїка івана Васильовича Ткачука (1881–1948), хоч йому на тот час було близько п'ятдесяти років.
270
Мануїльський Дмитро Захарович (1883–1959) — радянський партійний та державний діяч, академік АН УРСР (з 1945 р.). В 1944–1953 pp. — заступник Голови Раднаркому (з 1946 p. — Рада Міністрів УРСР).
272
«Мова рідна, слово рідне…» — В. Сосюра не зовсім точно цитує фрагмент першої строфи із вірша С. Воробкевича «Рідна мова» (1869), де четвертий рядок має такий вигляд: «Тільки камінь мав».
273
…що оспівав у чудесних віршах молодий Тичина… — Йдеться про поему П. Тичшіи «Золотий гомін» (1917) та інші твори поета, в яких оспівано Київ.
274
Косинка Григорій Михайлович (справжнє прізвище — Стрілець: 1899–1934) — український радянський письменник.