і ще я згадував, як я листувався з Грицем, які прекрасні українські листи він мені писав. Якби він жив, він став би нашим Тургенєвим у прозі, бо, як і Тургенев, він був поетом у прозі.
Ленін…
З іменем цим так багато зв'язано в нас. Це ім'я підтримувало наш дух у тяжкі години відступу і окрилювало в години гніву і відплати.
Я знов лечу у споминах назад.
Був призов ударників у літературу, по суті, шкідлива і непотрібна справа, яка пошкодила і виробництву, і робітникам (молоді робітничій), яким задурили голову, що вони одразу стануть геніями.
Щоправда, найталановитіші з них лишилися в літературі (одиниці), а багато, багато були тільки скалічені духовно, і нічого з них не вийшло.
Між ударників, призваних в літературу, походжали, як єгипетські жерці, і «священнодіяли» між них, хизуючись знанням Маркса, Леніна і Сталіна, цитуючи їх твори (така-то сторінка і такій-то абзац, згори чи знизу) критики Коряк, Щупак[275] і Коваленко[276].
Я запропонував їм при ударниках зачитати уривок з статті одного критика: «Його всі цитують, не друкують, а я вважаю, що це — хороший критик».
Вони поблажливо усміхнулись:
— Просим, просим!
Я їм зачитав цей уривок російською мовою, де йшлося про право людини на фантазію.
Коряк сказав: «Целевое ребячество».
Щупак: «Це правий ухил».
А Коваленко: «Та це і— справжня контрреволюція».
Я сказав: «Товариші! Це — з Леніна».
Картина.
Але я знов повертаюсь до себе і знов лечу на чарівному коні уяви в близьке минуле, в Київ 1944 року, з якого я полетів у Харків тридцятих років.
Та чогось мій норовистий кінь, як тільки побачив золоту башню Лаври (їх було дві — одну разом із тілом церкви зірвали німецькі фашисти), метнувся на Донбас, правда, на мить, а потім знов у Харків, щоб уже в Києві продовжувати свій біг у вічність, щоб я сам собі (був) яснішим і для себе, й для своїх читачів.
Колись моя мати, побачивши, що я складаю вірші на папері, гнала мене на шахти збирати вугілля:
– Іди, сукин син, на шахти, нічим уже топити в хаті. А вірші хліба не дадуть.
Потім, пізніше, у Харкові, коли я став відомим поетом і коли в мене не було настрою писати, вона мені казала:
— Синочок! Чого ти не пишеш? Я тобі вже й чорнила і бумаги приготовила…
І я тоді написав «Дніпрельстан».
(і ще кінь метнувся на Донбас).
Мати мене часто била, коли я був підлітком, за сестру Зою, що мала дуже поетичну уяву і гіперболізувала все, що я робив із нею, перед матір'ю, а та, не розібравшись, у чім справа, і вірячи тільки Зої, люто накидалась на мене і била поліняками або полумиском по голові.
Нарешті мені набридло наставляти свою бідну голову під полумиски та поліняки, і я почав утікати від матері.
Та спочатку вона мене повертала під свої удари, удаючи, що хоче розірвати кофту на грудях, і істерично гукаючи мене.
Та потім я не повертався уже, бо коли побіг раз і мати кофти не порвала, більше вже не вірив їй.
Мені дуже не подобалось, що вона на мене кричала:
— Сукин син!
Якось я їй сказав:
— Мамо! Чого ви себе лаете? Я ж не сучкин син, а ваш!
У матері було довге й чорне, аж до сині воронячого крила, волосся, і мій улюблений братик Олег дивився якось на нього задумано-захопленими карими оченятами і сказав:
— Мамо! Яке в тебе гарне волосся! Як у собаки!..
І знов Київ… Перон, дзвінки…
Ми їдемо в Москву для проведення декади української літератури та мистецтва.
Скільки радості!
В Москві нас дуже гостинно і гарно зустрічали — поетів, співаків, артистів…
Росіяни дуже люблять українців, як і ми їх, бо ми ж брати.
Радісно ми поверталися до Києва…
Та от, як удар страшного і несподіваного грому з безхмарного неба, редакційна стаття «Правди»[277], в якій мене за вірш «Любіть Україну», за любов до України «в стягів багряному шумі» названо, по суті, націоналістом за те. що я нібито пишу за Україну поза часом і простором (а «знамен червоний шум!..» «Зойки гудків») і що Україна («між братніх народів, мов садом рясним, сіяє вона над віками!»)… Справа в тому, що «Правда» критикувала перший варіант «Любіть Україну», написаний у 1944 році, сім років тому, де був рядок:
«Без неї — ніщо ми, як порох і дим, розвіяний в полі вітрами», і цей варіант переклав Прокоф'єв, А в збірці «Щоб сади шуміли», за яку я був нагороджений Сталінською премією 1-го ступеня, був надрукований вірш «Любіть Україну», в якому рядок: «Без неї-ніщо ми…» я замінив рядком: «між братніх народів…», щоб показати Україну не ізольовано од своїх соціалістичних побратимів і посестер.
275
Щупак Самійло Борисович (1895–1942) — український радянський критик і літературознавець, на працях якого позначився вплив вульгарного соціологізму.
276
Коваленко Борис Львович (1903–1938) — український радянський літературознавець і критик.
277
…редакційна стаття «Правди» — Йдеться про статтю «Против идеологических извращений в литературе», надруковану в газеті «Правда» 2 липня 1951 p.