Але «Правда» почала мене бити за перший варіант «Любіть Україну», що під цим віршем підписалися б такі недруги українського народу, як Петлюра і Бандера[278]…
І скільки я не казав (коли мене почали бити у всеукраїнському масштабі, — всі організації!.. — і навіть у всесоюзному — шукали в кожній республіці свого «Сосюру» — ламали йому ребра, били під душу, як мене на Україні), і скільки я не казав, що я виправив «Любіть Україну», мені не вірили і били до самозабуття.
Корнійчук на пленумі письменників України кричав на мене (мабуть, з переляку, бо його теж критикували, але чемно і в міру):
— За який націоналістичний гріш ви продалися?
А Малишко вмістив в газеті «Радянська Україна» цілий підвал, у якому «доводив», що раз я був у петлюрівських бандах, то мені не можна вірити, що я на кожному вирішальному етапі становлення Радянської влади на Україні «був не з нами».
Його стаття була, по суті, ідеологічним ордером па мій арешт.
І теж Малишко робив це, як і Корнійчук, щоб одвести вогонь крптпкп од себе і сконцентрувати на мені, бо його, як і Корнійчука, своїм крилом зачепила критика.
Прожогін шукав націоналізм в моїй поемі «Вітчизна» і «знайшов» його там, де я писав про Україну, хоч у тій же поемі я з такою любов'ю писав про Білорусію, про Росію і Москву, як серце Вітчизни!..
Н.[279] дописався до того, що «Сосюра вже перестав бути прикладом для літературної молоді!».
Одразу ж після появи статті в «Правде» «Об идеологических извращениях» мене викликав перший секретар ЦК КПУ т. Мельников[280].
Він мені говорив, що я «представитель рабочего класса в украинской поэзии», що «у нас нет ни тени сомнения по отношению к Вам».
Внаслідок розмови з ним я написав покаянного листа[281], що був надрукований у «Правде».
А ще перед тим кореспондент прогресивної газети українців в Канаді приїхав, щоб перевірити, чи я ще є на світі, бо націоналістичні газети в Канаді писали, що я заарештований, і мене з цим кореспондентом у ВОКСі[282] сфотографували.
Коли я приїхав у Сталіне[283], ішла конференція молоді, на якій виступав секретар Сталінського обкому КСМУ.
Він говорив про «Любіть Україну», про те, що під цим віршем підписалися б Петлюра і Бандера.
Закінчивши промову, він сказав:
— А теперь слово имеет товарищ Сосюра!
Мене зустріла електрична буря аплодисментів. Якось я сумно ішов по Червоноармійській біля Бессарабки[284].
Вулицею переходив юнак у міському костюмі з чемоданом у руках. Мабуть, студент. Він підійшов до мене і спитав:
— Ви — Володимир Сосюра?
— Я.
— Дозвольте потиснути вашу руку!..
Він потиснув мені руки і, не сказавши більше ні слова, швидко і схвильовано пішов від мене.
Я так розгубився від радісних сліз, що залили мою душу, що навіть забув спитати його, хто він такий.
То мені потиснула руку українська молодь.
І тільки це мене втримало від божевілля або самогубства, сталінські[285] аплодисменти і цей потиск руки…
Але серце не витримало, і в мене почалися спазми коронарних судин, а потім досягла свого апогею гіпертонія.
Тільки це вже галузь медицини, а не ідеології, і за це я прошу пробачення у вас, мої золоті читачі!
Тільки медицина все ж зв'язана з ідеологією, власне, з ідеологічною боротьбою і любов'ю.
Серце почало протестувати уже після арешту моєї дружини[286], яку викликали в Міністерство Державної Безпеки телефоном, коли мене не було дома.
Так. Серце не витримало і почало давати грізні сигнали.
Муки особисті не такі вже й цікаві, тільки у нас трудно сказати, де починається особисте і де кінчається громадське.
Наскільки чудесний наш соціалістичний лад, що в ньому злиті з «ми» воєдино «я» кожного з нас.
Колись мені одна стара більшовичка сказала:
— Переживайте всегда с народом. Если радость, она будет большей, а если горе — оно будет меньшим.
І в цьому моє щастя, а може, й сила, що я ще до поради старої більшовички переживав завжди (і переживаю) з народом.
Я знав, що не в мене одного таке горе, хоч я ще вірив, що НКВС — меч диктатури пролетаріату, і раз заарештували Марію — значить, було за що.
Це говорила моя свідомість, а серце кричало, і плакало, і билось об ребра кривавими крилами, як підстрелена птиця.
І я страшно угнувся духовно, як поет і як людина…
Це дало право С. сказати на поетичній секції про мене: «Сосюра — вже смердючий труп».
278
Бандера Степан (1908–1959) — керівник військово-терористичних банд українських націоналістів в Західній Україні в 1943–1947 pp.
280
Мельников Леонід Георгійович (1906–1981) — радянський партійний і державний діяч. З 1949 p. був першим секретарем ЦК КП(б)У.
281
…я написав покаянного листа… — Лист В. Сосюри «В редакцію газети «Правда» було надруковано 10 липня 1951 p.
282
ВОКС — абревіатура від повної назви товариства — «Всесоюзное общество культурных связей с заграницей». Товариство засноване в 1925 р. з метою ознайомлення громадськості СРСР із досягненнями науки і культури зарубіжних країн і популяризації культури народів СРСР за кордоном. Ліквідоване в 1958 р. в зв'язку з утворенням Союзу радянських товариств дружби і культурного зв'язку з зарубіжними країнами (СРТД).
284
Бессарабка — Бессарабська площа в Києві, розташована між Хрещатиком, вулицями Басейною і Червоноармійською, бульваром Т. Шевченка і Крутим узвозом. На площі знаходиться Бессарабський критий ринок, збудований у 1910–1912 pp., назва якого, очевидно, походить від того, що сюди приїздили торгувати вином і фруктами селяни з півдня України та Бессарабії.
286
…після арешту моєї дружини… — М. Г. Сосюру було заарештовано в 1948 p., і вона перебувала в ув'язненні протягом шести років.