Правда, товариші, і навіть Малишко (він іноді буває хорошим), всипали С. за мене.
А він щось белькотів, що він так сказав для користі літератури…
Та товариші в переносному смислі зробили із С. «смердючий труп».
Це було ще за доби «культу».
До Києва приїжджали російські письменники, і з ними приїхав Назим Хікмет[287].
І теж цо було ще за Сталіна.
Хікмет попросив Малишка познайомити його зі мною і при товаришах сказав мені:
— Я читал ваше стихотворение «Люби Украину» и никакого национализма в нем не нашел.
Після Сталіна почалося оздоровлення літературної атмосфери.
Стало легше дихати і співати.
Але за кілька днів до розгрому Берії[288] і його бандитів уночі — дзвінок.
Дзвонив той же, що заарештував дружину:
— Зайдите в министерство. За вами придет машина (з таким-то номером), вы садитесь в неё и приезжайте к нам.
Я вийшов.
Машина з указаним номером уже чекала на мене. В ній був один в чорному. і я з ним поїхав в Міністерство безпеки.
Ще до цього за мною вже ходила тінь смерті. В неї були жовті штиблети, світло-шоколадний костюм і безбарвне обличчя нальотчика.
В міністерстві той, що мене привіз, завів до одного кабінету і зник.
В кабінеті було двоє в військовому. Один стояв, а другий сидів за столом.
Я показав свою перепустку, і той, що сидів за столом, забрав її в мене і замкнув до шухляди.
Ясно.
Мені сказали, щоб я почекав.
Сиджу, чекаю…
А вони, ті двоє, про щось жваво і весело розмовляють, здається, про концерт, про гру артисток…
Мовляв, вжиття уже летить повз тебе, а ти, птичко, уже в клітці», Довго я так чекав, а вони не звертали на мене уваги, ніби я — порожнє місце.
Очевидно там, нагорі, по прямому проводу питали згоди на мій арешт одну людину, що простягла благовісну руку над моєю головою і сказала:
— Сосюру не трогать!
І чорна рука, що вже добиралась до мого серця, щоб стиснути його смертно своїми гострими, закривавленими кігтями, одійшла в морок…
Тоді зроблено було такий крен.
Заходять двоє у військовому, рангом вищі за тих, що застосовували до мене прийом «психологической пытки», і один з них сказав:
— Владимир Николаевич! С вами хочет поговорить министр.
Ми пішли нагору.
Зайшли до кабінету міністра.
Це був Мешік[289], потім розстріляний разом із Берією й іншими претендентами на криваву владу над тероризованим народом. Вони хотіли навалити Гімалаї трупів до тих, що вже навалили, але… не вийшло!
Мешік, коли я привітався з ним, запросив мене сісти.
Я сів.
Він дивиться на мене і мовчить.
Я теж мовчу.
Мешік:
— Чого ви мовчите?
— Я жду, що ви мені скажете. Мешік:
— Чого ви не даєте до друку ваших віршів? Ви що, протестуєте проти критики?! Я:
— Ні, я не протестую. Вірші я пишу, але мене не друкують. Мешік:
— Хто вас не друкує?
Я:
— Газети, і журнали, і видавництва. Я вже давно, давно дав у «Радянський письменник» велику збірку поезій «За мир», але її й досі маринують.
Мене. між іншим, уже не друкували два роки ніде і не дозволяли виступати перед народом.
Тобі кажуть «виправляйся», а не друкують, як же я буду виправлятись?
Смілянський правильно говорив, коли його били:
— Коли шахтьор помилився, то його ж не виганяють із забою, а дають йому змогу там же, в забої, і виправлятися!..
Мешік:
— До вас ніхто не заходив з націоналістичного підпілля? Я:
— Ні! Навпаки. Мені присилали загрозливі листи. Мешік:
— А як ви живете матеріально? Я:
— Не вилажу з ломбарду. Здав речей на 10 000 крб. Мешік:
— Так ви мені напишіть листа про те, хто вас не друкує, і завтра у вас буде наш товариш. Ви передайте йому лііста до мене і дасте йому переписати номери ломбардних квитанцій.
Я попрощався з ним і пішов.
А той, що відібрав у мене перепустку і замкнув її в шухляду письмового столу, з такою люттю і темною ненавистю у східних очах дивився на мене, а рука, рука ката, віддавала мені перепустку.
Я, не попрощавшись із ними, вийшов.
А через деякий час та рука, що сказала своїм благовісним жестом: «Сосюру не трогать», повернула мені з далекої засніженої тайги мою дружину.
Це вже було після розгрому Берії.
LXVII
Вічно сіятимуть у вікнах зорі легендарного Сталінграда, де почався гігантський розгром синьомундирних нападників, кривавих слуг ночі людства, що хотіли поглинути наше сонце.
Вічно сіятиме у віках прапор перемог, що злетів над пожарами фашистського Берліна, як багряна птиця відвойованого щастя міліонів.
289
Мешік П. — один із найближчих «сподвижників» Л. П. Берії, який разом із ним постав перед судом 18 грудня 1953 p.