До кожного учня у батька був індивідуальний підхід.
Я теж почав учитися. В мене були зошити, олівець, ручка, чорнильниця, грифель і грифельна дошка.
Спочатку ми писали на грифельній дошці палочки, потім літери.
Батько не вчив нас по старинці; «аз», «буки», «вєди», «глагол», а так, як літери є і зв'язують їх між собою у вимові…
Ми старанно мукали хором і скрипіли грифелями, вчились рахувати і почали розв'язувати задачі.
Якось я сам написав на дошці: «Папа… Мама…» Мати радісно закричала у мене за спиною:
— Коля! Подивись, Володечка вже може писати «папа» і «мама».
Чудна, Я вже міг писати усі слова, які знав, і цілі фрази, навіть лисг міг би написати, звичайно, без розділових знаків. А мама мене не питала про це. їй було досить і тієї маленької радості, що її старший син уже пише «папа» і «мама».
Наші господарі часто запрошували до себе в гості своїх сусідів і знайомих, багатих селян. і в зимові, білі від снігу і сповнені завивання вітрів місячні ночі вони пили горілку і співали чумацьких пісень… Червоні й бородаті обличчя стоять переді мною з розтуленими і дзвенячими від пісень ротами, а повні жінки, рум'яні і пишнощокі, підперши підборіддя руками, тонко й журливо врізували свої голоси в гримливі баси довговусих чоловіків.
Я з хлопчиками часто бігав на замерзлу річку, де ми грали «в ковіньки» і ганяли по дзвінко-співучій від наших ніг тонкій і прозорій кризі ковіньками «свинку» від кону до кону… Крига хвилеподібне гнулася під нами, а ми мчалії з солодко завмираючим від жаху і радощів серцем, над холодною водяною смертю під ногами. Від бігу нам ставало жарко і хотілося пити. Тоді ми кийками пробивали у кризі дірочки і припадали до них, руками ритмічно надавлюючи на кригу, а вода з манюсінької «ополонки» поштовхами била нам в рот. Ми її пили — солодку й холодну. А потім знову смуглявими горобцями розліталися по дзвінкій кризі…
Ах, цей солом'яний запах диму із труб, такий рідний і незабутній, і пишні сніги із петлями заячих ніг та пташиних лапок, і засмаглі від зимового вітру обличчя хлопчаків, і вірші Кольцова[12]:
І Нікітіна[14]:
Особливо мені подобалось закінчення:
Кольцов, особливо Нікітін…
Я його дуже любив, і зараз всім серцем люблю. Я й Кольцова любив, але в нього більше радості, а в Нікітіна — суму, і тому він мені рідніший і ближчий. О ці зошити з найкращими віршами російських поетів на обкладинках, бідні синенькі зошити «для народу»…
І церкви з срібним гудінням дзвонів, і золоті ризи священиків, і голоси, ангельські голоси під голубим склепінням з розпростертим на ньому богом Саваофом[16], і все це теж, як синенькі зошити «для народу»… Золота віддушина горю народному, єдиний вихід його бентежної, скорботної душі, а більше виходу не було. і в нас теж — із страшних і безпросвітних злиднів.
Народилася сестричка Оля. Поміщиця була її хрещеною матір'ю. Така красива, повна, рум'яна і темноока. Я бував у них в маєтку. Ходив по широких кімнатах, дивився на красиві столики з різними витребеньками, з розкиданим сріблом на них, і мені було болячеболяче…
Адже в нас цього не було, і в бідних селян теж не було.
Син поміщиці інколи навідувався до матері з столиці. Він був офіцер і красень. В нього закохувалися чарівні жінки, були закохані майже всі дочки сусідніх поміщиць. Але він не звертав на них ніякої уваги, а любив дочку бідного селянина із Сметанівки, так любив її, що плакав від кохавня.
Він був стрункий, благородний і культурний, а дівчина, яку він кохав, — груба і некрасива, майже потвора.
В місячні ночі я вибігав на город до коханки сина поміщиці. Залитий сріблом повновидого місяця чорнів тонкий і красивий силует офіцера. Оксамитно стогнав його благородний голос:
— Горлице моя сизокрила… Ластівочко моя ненаглядна! А йому відповідав майже бас його «дульцінеї»:
— Геть від мене! Відчепись… Я люблю твої хусточки та гроші, що ти мені даєш. А тебе не любила, не люблю і любити не буду. У мене є хлопець. Він тобі печінки одіб'є. Геть від мене!
12
Кольцов Олексій Васильович (1809–1842) — російський поет, автор віршів про красу російської природи, значна кількість яких покладена на музику і стала народними піснями. Писав твори також і українською мовою; бував на Україні, де збирав пісні та прислів'я, написав твори про тяжку долю українського народу.
14
Нікітін Іван Савич (1824–1861) — російський поет, у творах якого показано народне життя і висловлено протест проти самодержавства.
15
«Вырыта заступом яма глубокая…» — В. Сосюра не зовсім точно цитує вірш і. С. Нікітіна, написаний в 1860 p.
16
Саваоф (від давньоєврейського Цебаот) — одна із назв бога Ягве — верховного божества в іудаїзмі.