Більше я ніколи не бачив цієї дівчинки, бо ми знову поїхали в Третю Роту.
Всі любові мої в різних селах ніколи не закінчувались і не рослії разом із мною, бо ми переїжджали з села до села.
Ось Звановка.
Я у церкві і закоханий у дочку диякона.
Вона співає у церковному хорі, і коли проходить повз мене, як блідий і скромний ангел, опускає вії і вся червоніє. А мені так таємниче й дико…
XI
Ось Сьома Рота і також моя любов — дочка диякона. Тільки перша дочка диякона була худенька, струнка, а ця — рум'яна товстушка, як просфора, залита вечірньою зорею, з темними, як і перша, очима.
Звичайно, моя любов до цих дочок дияконів обмежувалась зітханнями і мріями, чистими, дитячими.
Ах, Сьома Рота!..
Вона, як і Третя, на березі Донця, на його правому й крутому березі.
Шумливий ліс п'яно хитається на тім березі срібної дороги в Дін. і гребля, а на ній дядьки в широких солом'яних брилях «водять» у глибокій воді щук.
Вудка туго зігнулась, і волосня от-от розірветься од метань хижака, що проковтнув разом з наживою гострий, смертельний гачок. Як бореться за життя щука! Вона туманною блискавкою протинає глибину і то вправо, то вліво, то вгору, то вниз кидається, як оскаженіла… А дядько, примруживши хитре каре око, цей довговусий Сковорода, спокійно то відпустить волосню, щоб дати умовну волю щуці, щоб вона ще дужче стомила себе, то трохи підтягне, аж поки безсила гроза пічкурів і себелів не віддасться на волю переможця в полотняній білій сорочці з незмінною люлькою в зубах.
Дядьки, мої дядьки!
Як я вас любив і люблю!
Чи, може, тому, що в мене родичі такі ж, як ви, селяни, що спокійно живуть, і працюють, і спокійно вмирають, коли треба, на полі бою, під рев гармат, чи в бідній хатині на долівці під плач і голосіння близьких.
Я пішов по воду до колодязя на перехресті двох вулиць. Але в мене не було бичовки. Підійшли з синенькими відрами дві гарненькі дівчинки, подивились на мене, усміхнене переглянулись. Одна сказала другій:
«Давай наберем йому води». Вони витягли води і налили мені в відро, потім витягли собі…
А я, розгублений і вдячний, стояв і, як зачарований, дивився їм услід, як вони стрункими і загорілими ноженятами не йшли, а пливли над землею, повною веселого і зеленого гомону літа.
Хлопчик нашого сусіди пішов зі мною на Дінець. Після купання він повів мене у вишневі сади над Дінцем. Ми ввійшли в їх райдужне марево од сонця, бджіл і квітів, а хлопчик почав весело і голосно співати, розмахуючи руками і всім своїм тілом, показуючи невичерпну радість життя.
Я йому сказав: «Не співай так голосно, бо почують і наб'ють нас!» Але він почав співати ще дужче.
А потім обернувся до мене і каже гордо і незалежно:
«А що? Хіба я на своїй землі не можу співати?!»
І він весело тупнув ногою по землі, що звучала, як голубий акорд щастя…
Батько і тут був писарем.
Якось на подвір'я правління привели зв'язаного і побитого конокрада. Він лежав на дрогах, а дядько тяжко бив його майже непритомного. і ніхто йому не забороняв це робити. Навіть співчутливо дивилися на нього. Ви знаєте, чого вартий на селі кінь і як чорно б'ють за вкраденого коня, так б'ють, що конокрад довго після того і не протягне. Але так, як німці-колоністи б'ють конокрадів, ще ніхто з українців не додумався.
У нас їх б'ють дугами, голоблями, а більше кулаками та підборами, а німці б'ють «культурно», щоб слідів зовні не було.
Вони кладуть на землю боком конокрада, і до спини й живота на довжину всього тіла прив'язують дві дошки, потім підводять конокрада на ноги і з розгону б'ють важкою ломакою по дошці спереду чи ззаду. Конокрад у дошках важко гупаеться об землю. Потім злодія, у якого вже одбиті печінки, знову ж підводять і знову б'ють. Ну, ясно, що після цього людині заспівають «Вічну пам'ять»[18], трави і птиці або летючий і хмурий сніг у глухих степах України.
Я дуже полюбив книжки.
Образи Жюля Верна[19] з «Воздушного корабля» ярко жили в моїй дитячій голові з іменами, як я їх тоді запам'ятав, чомусь «дядя Фрюдан» (а не «Фрюден») і «Філь Евене».
Особливо мене захоплювала книга «Ветхий завіт"[20], написана, як роман, про блукання єврейського народу в гарячих пустелях півдня, коли вони шукали землю Ханаанську[21] (в ці роки я ці шукання з боєм і ордами філістимлян[22] можу порівняти з «Залізним потоком» Серафимовича[23]… Тільки там іще величніше). Я захоплювався героїзмом Гедеона, братів Маккавеїв[24], Самсоном[25], а особливо Ісусом Навіном[26], який одним наказом «Стой, солнце» спинив день, щоб євреї змогли довершити розгром ворога.
19
Верн Жюль (1828–1905) — французький письменник-фантаст і автор праць з географії та історії географічних відкрить.
20
«Ветхий завіт» («Старий завіт») — перша частина Біблії, що визнається за «священне писання» в іудаїзмі та християнстві. Книга створювалася протягом ІX — іі ст. до н. е. іудейськими священнослужителями на основі легенд і міфів Стародавнього Сходу.
21
…шукали землю Ханаанську… — Давня назва території Сірії, Палестини і Фінікії на Близькому Сході.
22
Філістимляни — древні племена, які проживали на східному березі Середземного моря і ґрунтувалися в її тисячолітті до н. е. В кінці XІІІ-на початку XІІ ст. до н. е. філістимляни почали захоплювати територію Палестини і Сірії.
23
Серафимович (справжнє прізвище Попов) Олександр Серафимович (1863–1943) — російський радянський письменник.
24
…братів Маккавеїв… — Йдеться про братів іуди Маккавея-вождя народного повстання ІІ ст. до н. е. в іудеї проти влади Селевкідів. Після його загибелі боротьбу продовжували його брати до завоювання Іудеею політичної незалежності в 142 р. до н. е.
25
Самсон — герой біблійної легенди, ізраїльтянин, який одружився з дівчиною з ворожого племені філістимлян Далілою. Самсон мав надзвичайну фізичну силу, що містилася в його волоссі, але підступна жінка обрізала його і віддала чоловіка в полон філістимлянам. Полоненому Самсону викололи очі і закували в кайдани. В полоні волосся відросло, до Самсона повернулася сила, і він зруйнував храм, де його ув'язнили, в руїнах якого загинув і сам з ворогами.
26
Ісус Навін — за біблійною міфологією слуга і сподвижник Мойсея; не є автором Книги Ісуса Навіна із «Старого завіту».