Дивився управитель, дивились люди, але очі у них дивились по-різному.
В управителя в очах — панська поблажливість, а в людей — сум і гнів…
Раз я пішов на подвір'я нашого сусіди. Його син, уже парубок, гарно ставився до мене, і я з ним по-дитячому дружив.
Я стояв у дворі, а він недалеко від мене розкрутив у себе над головою кийка, а він вирвався з його рук…
Я інстинктивно нахилив голову, і смерть страшно джикнула наді мною… А сусідня, з іншого боку, дівчинка Оксана чарувала мою маленьку душу своїм задуманим лицем і чорними бровами.
Я любив її.
Звичайно, моя любов була наївна і чиста, як роса на травах у зорі, як тьохкання соловейка в кущах, коли віє солодкий вітер світання.
Потім, коли я вже вчився в сільськогосподарській школі при Кам'янському зрошувальному участку, я часто зустрічав її, коли чергував на фермі, а вона там працювала, і потім мене чарувала її горда краса.
Але я їй нічого і не сказав.
XVI
У своїх родичів, Сидора Сосюри і його дружини, тьоті Галі, я ціле літо робив на гармані. За це я одержав на кінець літа пуд борошна.
Борошно я продав на базарі за 75 копійок і за ці гроші купив квиток на право навчання до нашої 2-класної Міністерської школи, в якій треба було вчитись п'ять років.
Але мене прийняли до третього відділення, а не до першого, бо батько мене підготував до нього, ще коли він учителював по селах Донбасу. Я став учнем.
І це для мене було таке щастя, таке щастя!
Коли нам задавали уроки, наприклад, по історії «от сюда — до сюда», то мене не задовольняло читати «до сюда», а я читав далі. Мене цікавило, що далі… Взагалі я дуже багато чиїав маленьким.
Я вже полюбив бронзові образи «іліади», «Одіссеї»[30], плакав над «Кубком Шіллера», захоплювався Зейдліцом і Уландом[31] у перекладах Жуковського і Лєрмонтова, ну і, звичайно, заливав сльозами сторінки «Кобзаря» Шевченка.
Казки Пушкіна мене чарували, як і «Демон» Лєрмонтова, і це поряд із «сищиком» і «Пещерою Лейхтвейса» та «Индейскими вождями»…
Тільки ясно, що в моїй голові цієї мішанини, що я запоєм ковтав, не було.
Мов якась чарівна рука все дбайливо і ніжно розкладала в моїй душі по поличках, а непотріб викидала, і моя душа все росла, росла, і її крила поволі обростали орлиним пір'ям, крила знань і фантазії.
У нас у школі раз на тиждень був спільний урок співів, які нам викладав (теорію і практику) завідуватель школи Василь Мефодійович Крючко. На цьому уроці завжди були присутні учні 3-го, 4-го, 5-го відділень.
Ми часто співали патріотичних пісень і особливо:
Там, у цій пісні, є слова:
Василь Мефодійович спитав, звертаючись до учнів усіх трьох відділень (я тоді був у третьому):
— Кто мне скажет, что такое гномы?
Всі мовчали.
Тоді я підняв руку.
— Ну, Сосюра!
Я сказав:
— Карлик.
А вже в четвертому відділенні, коли Василь Мефодійович біля дошки довів другий випадок рівності трикутників, задаючи на урок на другий день, він раптом спитав:
— А кто мне сейчас докажет эту теорему?
Всі мовчали.
Тоді я простяг руку.
— Ну, Сосюра!
Я вийшов із-за парти і слово в слово, як Василь Мефодійович, довів теорему.
Він казав учням про мене: «Сосюра блестяще владеет литературным русским языком, но он любит иногда задавать такие идиотские вопросы, что у меня просто уши вянут».
А я дійсно іноді задавав йому запитання, тільки у Василя Мефодійовича вуха в'янули не від сорому за мене, а за себе. Бо він не міг відповісти на мої запитання, як колись моя мама, коли я п'ятирічним хлопчиком питав у неї: «Почему Бог создал человека таким непрочным?»
Вані вже не було. І я сам носив воду додому.
Але у нас не було бичовки.
Мені соромно просити бичовки у людей, і я зимою на льоду, що наплыв і замерз од розлитої води, в маминій теплій кофтині й великих на мене батькових чоботях стою біля колодязя і мовчки мерзну.
І от підходить гладка і рум'яна тепло одягнена багатійка. Вона дивиться на мене і, співчутливо хитаючи головою, тягне воду й каже:
— Бідна дитянка! Як вона замерзла! Вже ручки й губенята посиніли!
Витягла воду й пішла.
А ось підходить бідна жінка.