Моя смуглява й темноока мати варить борщ і проклинає свою долю. Ми, замурзані і обдерті, бігаємо круг неї, нам хочеться їсти, міі з ранку нічого не їли, і, щоб не так хотілося їсти, довго спали… Та це не помагає, і ми мордуємо матір своїми голодними крикамп. А вона, заклопотана, у брудній спідниці, б'є нас, худеньких своїх катів, і витирає полою злі сльози.
Ми рано навчилися знати все. П'яні сцени, повні плачу й лайки, зробили нас нервовими і вразливими старичками з не по літах розумними й печальними очима.
Кругом жили щасливі люди. Сусідські діти були гарно одягнені, купували на ярмарках ляльки, цукерки, і вони весело дивилися на світ. А ми, в бруді й холоді, були подібні до картоплі, що блідо цвіте в темних і холодних погребах.
А поруч, у пивній, під ногами п'яних робітників гриміла підлога і одчайдушний голос виводив:
Пиво й сльози лилися рікою, і золотою рікою цивли у безвість смутні огні над селом і над димом заводу. і крізь дим вони здавались очима печальних матерів, що плачуть над пропащою долею своїх дітей.
Ранками владно кричав гудок на заводі, йому хрипко відповідали гудки на шахтах, і сірою низкою тяглися робітники з клунками своєю вічною дорогою. А ми, дітвора, зимою грали в ковіньки, розбивали носи на сковзалках, весною пускали в мутних ручаях качки з окуги, літом цілі дні проводили на Дінці, а восени рвали багряний і солодкий глід у золотих балках над «чавункою».
Іноді повз вікон гриміло весілля, і розліталася холодна осіння грязь під ногами жінок, що зухвало танцювали, тримаючи в одній руці заквітчану курку. Попереду завжди йшов гармоніст, кучерявий і п'яний, за ним ішли бояри, перев'язані рушниками, й молоді. Бігла дітвора і в грязі боролась за конфети, що їм щедро розкидали родичі молодих.
А іноді пропливали похоронні юрби з попом у золотих ризах, ридав хор, і голосили ті, що йшли за гробом. А з ними завжди йшов Лук'ян-дурачок, який не пропускав ніколи жодних похорон. Зачувши дзвони по мертвому, він кидав роботу й несамовито біг провести ще одного гостя в царство тишини. Чомусь він любив вбирати хрестики, видурював їх у дітей, а то й просто зривав а шиї разом із шнурком. До кожного він приставав з своїм нудним і вічним:
— Дай х'єстика.
Маленький і кремезний, з жилавими босими ногами й затуманеними божевіллям очима, він тихо й покірно йшов за траурним походом.
А ночами на цвинтарі можна було чути ридання другого дурачка, високого Ананія. Щоночі він ходив на могилу своєї матері й далеко по глухих вулицях скорботно й монотонно лунало:
— Ой мамо, мамо…
Худий і тонкий, він ходив по селу і щось бурмотів про смерть і пожари. Його мутні очі завжди дивились трохи вгору, і гостра руда борода сумно хиталась під незрозуміле бурмотіння.
Ларька й Федька Горошенята ходили зі мною на смітники заводського магазину. Цілими днями копались у бруді, шукаючи солодких ягідок і кольорових папірців. Нам тільки снилося прекрасне життя інших, що не мріють про м'ясо й гарну одежу. У них і ляльки, і теплі кімнати, вони щоранку п'ють молоко з солодкими булочками, а ми, як цуценята, копаємось у багні й чужих недоїдках.
Я страшенно полюбив книжки. Вони мені давали той світ, у якому одмовила доля. Я плавав з капітаном Немо на підводному човні, був в'язнем на повітряному кораблі божевільного вченого, ганявся за злочинцями з Натом Пінкертоном[34], був під землею і в зоряних світах, полював на індіянів на далекому заході і в тропічних лісах гойдався на ліанах над мутними водами, повними алігаторів і невідомих тварин. У нас не було книжок, і я просив їх у знайомих, а то й зовсім чужих людей, яких я зустрічав на вулиці й питав:
— Дядя! У вас нет сыщиков?
Одні сміялись з мене й проганяли, а другі звертали на мене увагу, і я годинами на жорстокому морозі стояв біля їх воріт (соромився зайти до хати), поки вони вийдуть, щоб перемінити книжку.
Але вредні діти бруднили й рвали книжки так, що не можна було їх повернути, і тоді хлопці мене за це били. Вони мене били на кожній вулиці, так що мені не можна було нікуди й піти. Пам'ятаю, була холера, і я надійно думав:
— Хоч би вже вони всі повмирали. Тоді б мене ніхто не бив.
І раз один парубок, що я не повернув йому книжок, спіймав мене з хлопцями на Дінці. Втекти я не міг і покірно спинився перед мордатим велетнем з кулаками в мою голову.
— Ну, чортове цуценя, тепер держись. Я тобі покажу, як не повертати чужих книжок.
І він замахнувся наді мною страшним волохатим кулаком.
34
Нат Пінкертон — герой серії аноншпих книг із оповіданнями про пригоди слідчого, які були створені, очевидно, як реклама американського «агентства розшуку Алана Ната Пінкертона і його синів». Не дивлячись на низький літературний рівень цих книг, у дореволюційній Росії вони мали успіх і широке розповсюдження, особливо серед молоді.