І в світанковім трепеті моєї закоханої душі звучало:
А. Белый[38]
Була весна, і ми з Лізою пішли за станцію готуватися до іспитів. Звичайно, в підручники ми й не заглядали, але я ніяк не міг сказати Лізі про любов. Я тільки незграбно йшов за нею, дивився на неї, як на святу, і молився на її золоту потилицю. Од неї віяло таким щастям і ароматом, що я захлинався, коли говорив, відчував, що кров розірве моє лице, але не міг сказати їй про свою таємницю. Ми ходили у світлі й шумі, я дивився на її ніжні рухи, як вона томно повертала своє лице й поправляла непокірне волосся, що вітер жартівливо розгортав на її рожевих і голубих скронях. Коли ми поверталися в село, хлопці кричали мені:
— Куди це ти її водив?.. Ліза відповідала:
— Не он, а я его водила.
І дійсно, я спотикався і йшов за нею з блаженними, повними сліз очима, мені хотілося, щоб ніколи не було села і цих противних хлопців, щоб я вічно йшов за Лізою, дивився на її ніжні рухи й молився на її золоту потилицю. Моя любов була, як квітка в росі, що п'яно хитається в янтарному полі, й молиться на зорю, і плаче багряними сльозами зорі од щастя.
Моя душа подібна була до амфори, і я обережно ходив, щоб не розплескати своєї радості.
Була якась насолода в тому, що я мовчу, хоч і знав я, як щасливо засіяють сині й кохані очі, бо часто, коли ми бавились, ми, мов навмисне, притулялись одне до одного і з розширеними очима, бліді й щасливі, слухали тепло й жагу наших тіл.
Тільки тепер я від Лізиної подруги узнав, що вона мене любила.
За вікном синя вечірня печаль, і заплакане лице моєї молодості дивиться в шибки… Між нами тільки скло… Ось я встану, візьму Лізу за тремтячу руку і скажу їй про свою любов, загляну в бліде восторжене лице, і мої губи відчують солоне тепло щасливих сліз… Я глибоко вдихатиму дороге дихання… і питиму з заплаканих вій сльози — росу першої любові.
Та не скло між мною і моєю молодістю, а довгі огненні роки, повні любові й смерті. іноді образи встають перед мене, і прокляте марево їх затуляє од мене сині й далекі очі моєї першої любові.
Дзвонить годинник, одбиває хвилини, що вже ніколи не повернуться, чорні вказівки не покрутяться назад крізь кров і сніг мого минулого, щоб наблизити до мене розширені й кохані очі.
За вікном риплять кроки перехожих, і плаче моя молодість.
XXIII
Пухка її срібна зима в холоді багряних зір і далекого сонця рипіла на вулицях Третьої Роти, коли ми з батьком їхали шукати щастя на Полтавщину. Недалеко від Черкас, біля містечка Мошни, в сосновому бору жив наш родич Микола Уваров. Він був лісовим інженером, і батько хотів знайти в нього працю.
Недалеко від Черкас нас висадили з вагона, бо ми їхали «зайцями». Була ніч. Стомлений батько ліг і заснув біля станційного буфету, прямо на паркеті. До нього підійшов жандармський офіцер і носком блискучого чобота вдарив його в бік.
— Вставай!
Батько встав. Лице йому налилося кров'ю від несподіваної образи.
— Вы должны вежливо сказать, что здесь спать нельзя. Но как вы смеете бить человека ногою в бок? Неужели вы только для этого получили образование и считаетесь интеллигентным человеком?
І марно йому офіціант злякано шепотів на вухо, що «он тебя засадит в тюрьму», батько не звернув на це уваги і так одчитав жандарма, що той почав вибачатись, купив нам квитка до Черкас і на прощання гаряче тиснув батькові руку.
З Черкас ми йшли шумним бором тридцять верст до Уварова.
І колії ми ввійшли у великий білий будинок, Уваров, високий, стрункий і чорнявий, закричав на батька:
— Ты чего здесь?
— Я — муж Антонины Дмитриевны Локотош.
Лице Уварова одразу стало привітним, і він простягнув батькові руку.
Я попав у дійсний рай. Море книжок і цукерок. Діти Уварова були, як квіти, безжурні й щасливі. У них був репетитор, розкішні кімнати й багато розваг. Вони грали на піаніно, грали в шахи і вчили мене танцювати. Але я був незграбний і ніяковий. Я тільки читав і марив.
Ми ходили на полювання, каталися на коньках, і мені здавалося, що це я сню солодким і дивним сном. Що ось я вигляну з-під одіяла і почую голодний плач братів і лайки матері, що буде холодно вдягатися, і в запорошені вікна гляне вороже сонце, і блакитні шибки заллються шумом нового голодного дня.
38
Белий Андрій (справжнє прізвище — Бугаєв Борис Миколайович; 1880–1934) — російський радянський поет, теоретик символізму.