В школі було багато журналів, і мене захоплювали патріотичні вірші в них. Я теж почав писати вірші.
Сергій Васильович показав мені, що таке стопи й розмір.
Перші мої вірші були про бога й Русь. Апухтін[39] і Надсон[40] були для мене недосяжним ідеалом, і мої зошити були повні їх віршів.
Починав я російською мовою.
Пам'ятаю перші рядки:
Дитина. Що я міг і що я знав у той скажений і страшний час?
В кінці навчального року мати написала мені, що батько захворів і їй нема чим жити.
Я мусив покинути школу.
Батько сухо й гулко кашляв, у нього розширились вени, і він уже не міг довго стояти. Він швидко дихав, лежав на рядні й дивувався, чому до нього так липнуть мухи. А вони вже почували мертвяка і чорно обсідали його.
Спокійно чекав він смерті. Тільки очі його, великі й світлі, були повні муки й жаху перед невідомим. Він страшенно схуд і вже не міг викашлять мокроти, вона душила його, і мати виймала з його рота повні жмені вонючої й зеленої слизі.
Йому ж було тільки тридцять сім років, а він мусив умерти.
Він давно вже не говів і казав, що попи дурять народ. Ще він говорив, що якби німці нас побили, було б краще, вони дали б нам культуру.
А ноги йому вже заливала лімфа, і одна була пухла й синя. Перед смертю він попросив перевести його на долівку. Заходило сонце, і ми його поклали біля порога.
Він лежав на спині і страшно хитав гострими колінами.
Починалась агонія.
Приїхала бабуся. Вона плакала дрібними старечими сльозами, здіймала догори руки, і я чув крізь її тонкий плач скорбне й монотонне:
— Ох Коля, Коля.
Я побіг за лікарем, і, коли повертався назад, зустрів матір і по її блідому й залитому сльозами обличчю зрозумів, що батька вже нема.
Його любили селяни, і за гробом ішло все село.
Мокрою од сліз землею засипали мого батька.
Дощі змили на білому хресті сумний напис, а потім і він зогнив разом з костями того, хто дав мені гаряче серце й тривожну душу.
Я почав носити рудий батьків піджак і поступив на завод.
Часто ми їздили з помічником маркшейдера на шахти, і в задушливих і мокрих продольнях робили зйомки для рисунків.
Замурзані шахтьори по коліна в воді ганяли важкі вагончики і з матюками довбали вугіль. іноді з диким свистом коногона пролітала низка вагонеток, і ми притулялися до підпорок, щоб не бути роздавленими.
Сама страшна смерть — це в шахті. Я не міг уявити, Як це можна умерти далеко від сонця з горами землі на грудях.
Зігнено ходили ми і з непривички я стукався головою об «матки».
А коли кліть скажено виносила нас на поверхню, був уже вечір, і зорі холодно й далеко світили над землею.
XXVII
Кравця Кривов'яза (у нього дійсно були криві в'язи) проводжали на фронт, і його брат запросив мене на прощальний вечір, тому що в мене була гітара. Він сказав, що у них буде одеська артистка.
Коли я переступив поріг хати Кривов'яза, то побачив дівчину з червоними трояндами на щоках, тонкими рисами обличчя і чорними бровами, що як птиця влетіли в мою душу, а моє сімнадцятилітне серце солодко стислось од холоду щастя тільки дивитись на неї.
Мене закрутив солодкий вир першого кохання.
Було дуже весело і сумно.
Мене вразила пісня:
А він одповідає:
І мені здавалось, що це не Кривов'яз їде на фронт, а плаче за мною моя перша любов (її звали Докія, Дуся).
І з того часу, як прозвучить у мені цей мотив, особливо в тому місці, де «Дівчино-о-нька плаче», одразу спалахне мить, коли я блискавично відчував холод щастя першої справжньої любові.
Ми грали в фанти. Прийшла і моя черга сподіватися. Я сів на стільця, а проти мене на стільці — Дуся. Нас накрили великим платком. і Дуся спитала мене своїм грудним, задушевним голосом. У цій солодкій і таємній напівтьмі, де так чарівно туманіло її дороге навіки лице.