Провівши поїзд, ми, заводська і сільська молодь, ішли до скверу, що був між станцією і заводом, і під срібні звуки заводського оркестру гуляли порохливими алеями. Хлопці залицялися до дівчат, а дітвора кидала в третяротських красунь реп'яхи, що чіплялися до їх суконь…
Ми ходили вперед і назад по головній алеї двома довгими рядами, і голови першого ряду були повернені до голів другого впродовж алеї.
Мій товариш сказав мені:
— З тобою хоче познайомитись одна загорянка. Загорянами ми називали усіх, хто жив у заводському посьолку на горі. Я спитав:
— А вона красива? Товариш усміхнувся:
— Як на чий смак. Та ось вона йде!
Навпроти йшла та, що часто крадькома поглядала на мене чорними, повними любові очима на станції. Ми познайомились.
Її звали Тетяна.
Поруч із великим сквером був маленький сквер, куди майже ніхто не заглядав.
Ми пішли з Тетяною в той скверик. Сіли на лаві.
Довго мовчали.
І раптом Тетяна млосно і томно упала обличчям мені на груди…
— Володя!.. Я люблю тебе!.. — прошепотіла вона і майже в нестямі застигла на моїм плечі…
Пізно вночі я проводжав її на гору повз татарських казарм.
Наближалась гроза, і трави пристрасно і п'яно шуміли од вітру…
Блискавиці протинали небо, а серця наші протинали інші блискавиці…
Я не любив Тетяни. Мені тільки приємно було, що вона мене любить.
Потім на ганку її хати ми довго сиділи. Цілувалися в сполохах блискавиць… А Тетяна, пахуча й розпатлана, все не давалася мені, боролася зі мною, закохана й жагуча…
А потім гроза вдарила в землю рясними сльозами неба…
І Тетяна в темних сінях, гаряче дихаючи мені в лице, сказала:
— Ти ж не кажи нікому.
Ми часто ходили з нею в кам'яний кар'єр за посьолком, і я любив дивитись на покірну красу Тетяни, залиту морем срібного сяйва з неба…
Мені було дивно і солодко-дико, що вона така ж людина, як і я, а я можу вести її куди захочу і що хочу робити з нею.
Але моя робота в шахті не давала мені змоги допомагати матері, як я хотів, і я вирішив знову вчитись у сільськогосподарській школі.
Я сказав про це Тетяні. Вона сумно глянула на мене:
— Тогда я тебя потеряю.
Коли я з Дусею гуляв по центральній вулиці Лисичого, то за нами завжди ходили купками дівчата, і за спиною я чув їх компліменти на мою адресу:
— Хорошенький!..
— Хорошенький!..
І мені приємно було це чути. А то у нас на «чавунці», коло заводу, де ми гуляли по путях до станції, волоські дівчата добре частували мене верболозом у вербну неділю.
Цим вони виявляли свою симпатію до мене. Словом, я був нічого собі хлопець, і навіть сестра Зоя казала, що я красивий.
І от, коли я гуляв у садку кінотеатру, що біля шахти «Дагмара» в Лисичому, мені хлопчик передав записку, в якій було написано, що зі мною хоче познайомитись одна дівчина.
Я подивився, куди мені показав хлопчик. У формі лисичанської прогімназії назустріч мені йшла пишна смуглянка, справжня біблійська красуня.
Ми познайомились.
Її звали — Юлія.
Після кіно я проводив її додому.
Було вже пізно. Пішов дощ. і ми стали під козирок базарної будки.
Я почав її цілувати.
А вона якось чудно розтулила губи, так що замість поцілунку виходив один свист, і я цілував тільки її дихання…
Я розсердився і покинув її одну ніччю на базарі…
В кам'янську школу, після канікул, прийшов чималенький лист од Юлі, в якому вона писала, що «Ваш поцелуй прожег меня насквозь…», «хоть бы гром неба разразил мою душу….»
Я думав: і який там поцілунок, і як він її міг пропалити наскрізь, коли його і не було, а був тільки порожній свист…
Мені неприємно було, що Юля писала свого листа з віршами Бальмонта[41] і Сєверяніна[42] на бланках свого батька, що був управителем вугляних складів.
І знову Лисиче.
На вулиці, що звали Каміння, «на камнях» вечорами гуляла молодь, гуляв і я.
Серед юрби я побачив Юлю. Вона була в білому, як вишневий сад, платті і йшла з подругою.
Я пішов їй назустріч. Юля щось шепнула подрузі, і та зникла в юрбі.
Ми пішли за село.
І от… У місячнім сяйві лежить на камінні розкішна Юля з великими, чорними, гіпнотичними очима і од нетерплячки рве білими й красивими зубами лакований хлястик мого кашкета…
Вся моя душа рветься до неї, а я мов кам'яний стою над нею, дивлюсь на годинник на руці й кажу:
— Поздно. Мне пора домой.
А вона не підводиться і владно чекає.
41
Бальмонт Костянтин Дмитрович (1867–1942) — російський поет. із 1920 p. перебував в еміграції.
42
Северянін Ігор (справжнє ім'я та прізвище ігор Васильович Лотарьов; 1887–1941) — російський поет. із 1918 p. жив в Естонії.