Червоні броньовики одійшли до Лоскутовки і почали бити по штабу.
Після кожного удару в небі тонко шуміли набої й пихкали хмарки розривів, або набій поціляв у залізницю, і тоді здавалося, що гримить і розлітається весь світ.
Їм відповідали заводські гармати за горою.
Бій припинився, і червоногвардійці прислали до нас делегатів. Вони їхали в фаетоні в золотій спеці дня, сухорляві й спокійні.
В штабі я бачив нашого червоногвардійця Вельцмана Михайла.
Він у кулеметних стрічках сумно стояв і слухав члена Ради Ажипу.
Той гаряче й страсно говорив:
— Дорогие красные орлы! Вас не поняли, и вот вы, разбитые и озлобленные, отступаете по окровавленным полям Украины. Вас никто не поддерживает. Но придет время, когда вас позовут, и вы вернетесь сюда — могучие, светлые и непобедимые.
Я пішов, але довго перед моїми очима стояло сумне обличчя червоного героя.
XXXI
Я хмуро стояв на «чавунці», а мимо гриміли обози німецької армії. Синьо й грізно йшли кованим кроком незліченні колони баварської піхоти, і ритмічно хиталися в сідлах кавалеристи.
Мене вразив один вродливий юнак офіцер. Він був тонкий і ніжний, як дівчина. і йому так личила жовта каска.
Важко і невблаганно повзли гармати і тупими дулами хижо дивилися туди, де разом з кривавим сонцем зникли люди в хрестах кулеметних стрічок.
І знову повернувся колишній жах і колишній пристав на заводі. Блистіла багнетами гетьманська варта після розгону німцями Центральної Ради[53]. І в Німеччину висмоктували довгі ешелони муку й сало.
По селах катували селян, повертали майно й землю поміщикам і без кінця розстрілювали червоногвардійців і матросів.
Я ніде не міг знайти роботи, ходив з хлопцями до дівчат і в чаду самогонки марив про якісь сині очі, які я мушу зустріти, хоч і не бачив ніколи.
Почав захоплюватись Олесем[54] і Вороним[55]. Іноді писав українські вірші.
Я не міг так просто пити самогону і затуляв пальцями ніс, щоб не чути його жахного паху. А потім плакав п'яними сльозами над «Катериною» Шевченка, над своїм минулим і ліз цілуватися до товаришів.
Один німець поліз до дівчини Серьоги Дюжки. Вона почала кричати, німець був гладкий і сильний. Але Серьога збив його з ніг, схопив його за штани й блузу і почав бити об долівку. У німця вже мертво теліпається голова, і кров перестала йти з горла, а Серьога все гупає ним об долівку.
Дівчата попередили його, що біжать німці.
Серьога вискочив і побіг. Німці, стріляючи на бігу, погналися за ним. Вони його загнали на кручу над Дінцем.
Було вже холодно, і Серьога з розгону стрибнув униз головою в Дінець. Під огнем він переплив осінню ріку і став на березі. Кулі чокають об пісок під його ногами, а він усміхнувся, зняв свою кепочку, чемно вклонився німцям і зник у лісі.
Один німець теж стрибнув у Дінець, переплив його, добіг до лісу, але далі побоявся йти і повернувся назад.
XXXII
Був травень, і на село приїхали таємні організатори повстання проти гетьмана. Вони пропонували нам записатись до Бахмутської комендантської сотні, щоб мати в руках зброю, і коли почнеться вибух, приєднатися до повстанців. Я записався з кількома червоногвардійцями.
Ми порішили, коли сотня буде не з потрібного матеріалу, розкласти її.
В Бахмуті нас привели в казарми на Магістральній вулиці, і ми почали нести охоронну службу.
Бунчужного, що був одним із тих, що агітували нас за вступ до сотні, раптом зняли з посади, і він зник невідомо куди.
Ми написали сотенному заяву, щоб нам повернули бунчужного, бо він гарна людина і нам потрібний. Нас чотирьох делегували до сотенного.
Він тільки глянув на заяву і став кривавим од люті. Зіниці його очей звузились і стали колючими. Він холодно глянув на нас.
— Ви всі заарештовані. Вас одправлять до австрійського штабу.
В мене холодно упала душа.
— Пане сотнику, ми ж не знаємо, в чому річ. Ви нам з'ясуйте. Просто була хороша людина, і нам його жалко.
Можете нас заарештувати, але знайте, що всі ми були під кулями червоних.
Лице сотенного пом'якшало:
— Ваш бунчужний не може бути з вами, бо в його сифіліс. Я відпускаю вас, але знайте, що це вам не вільне козацтво, і щоб більше таких заяв не було.
Ми пішли, бліді й раді.
Почали приїжджати офіцери в золотих погонах. Вони глузливо дивилися на нас і казали, що тепер їхній час. Ми тільки хмуро дивилися на них.
Козаки були покірні й забиті. Нам стало ясно, що, коли їх пошлють на селян, то вони хоч і з плачем, а будуть розстрілювати своїх братів. Ми почали прикладом і словом розхитувати дисципліну.
53
…гетьманська варта після розгону німцями Центральної Ради. — 29 квітня 1918 p. німецькі окупанти розігнали Центральну раду, замінивши її маріонетковим «урядом» на чолі з колишнім царським генералом П. П. Скоропадським, правління якого у квітні-грудні 1918 p. увійшло в історію під назвою «гетьманщини».
54
Олесь Олександр (справжнє прізвище — Кандиба Олександр іванович; 1878–1944) — український поет.
55
Вороний Микола Кіндратович (1871–1942) — український радянський поет, театрознавець, перекладач (переклав українською мовою «інтернаціонал». «Марсельєзу», «Варшав'янку»).