Я приходив до Коті, вона вчила голосно уроки, і коли я починав думати про неї, вона поволі замовкала, підходила до мене, брала мою руку і клала собі на груди. Я цілував її руки на внутрішній стороні ліктя і дивився на неї, подібну до янголів на польських цвинтарях.
Ми ходили мимо яркої й шумної каруселі в поле, я, Котя, її подруга Марія і Броня.
Раз ми були в полі.
Котя сиділа, а наші голови, моя й Маріна, лежали на колінах.
Я почав думати про Марію, як про Котю, і відчув, що її рука в моїй зробилася в'ялою й безвольною, а тіло покірно подається до мене.
Я кажу:
— Котя, посмотри, какие чудесные звезды. Вона підіймає голову, й ми цілуємось з Марією куточками губ. Котя помітила й руками розняла наші голови.
А по дорозі вона мені говорила.
— Зачем ты это делаешь? Мне так больно. Ты превращаешь меня в камень.
XXXIII
Потяг летів безмежними полями, заходило сонце, і його проміння, як кров розстріляних, заливало трави й платформу з гарматами, де я сидів і мріяв про Констанцію.
За сині горизонти заходило сонце. і в одноманітному гуркоті колес перед мене пливло бліде нахилене лице. Я дивився на нього, й воно заливалося кров'ю кохання.
Ця кров зливалася з багряними ручаями зорі на холодних вечірніх травах і шуміла в моїх жилах.
Констанція…
Ось вона стоїть, боса й рідна, біля хвіртки. Сонце поклало вінок на її волосся і золотим дощем залило вбрання.
Сонце!..
А потяг летить у громі й хитанні вагонів, холодно блистять дула гармат і даленіють синьокрилі вітряки, станції й села, залиті вечірнім багрянцем.
Непривітно гудуть телеграфні дроти й біжать то, вгору, то вниз перед моїм затуманеним зором.
І знову тихий Бахмут, і в вечірньому шумі дерев синій зір і покірні кохані губи.
В Констанцію закохався один козак і земляк мій Митя Дибтан. Він зустрів мене в темному кутку і схопив за петельки:
— Уступи.
— Кого?
— Котю.
— Та що ж вона — мої чоботи, чи що? Але він мене не слухав і трохи не зарубав тесаком, якби я не зачинив перед ним двері. Він говорив хлопцям:
– І за що вона його любить? У нього й каблуки криві.
Було вже темно. Я пішов до Коті. В кімнатах горіла електрика і не було нікого. Котя повела мене до спальні і, коли ми цілувалися, виключила світло і впала на ліжко. Я впав на неї і, хоч Котя говорила, що я можу робити з нею, що хочу, я не зробив того, що зробив би кожен на мойому місці, бо знав, що можу згоріти в огні близького повстання, а їй це на все життя. і як будуть думати про мене її батьки, такі добрі й хороші.
Ні!
Котя плакала, а я підвівся і нічого не зробив.
В червні нас розформували.
Я попрощався з Рудзянськими і самотній пішов на вокзал.
Котя дала мені промокатку і взяла з мене слово не читати, що там написано, доки не сяду в вагон.
І, коли одлунали останні дзвінки, я розгорнув промокатку. На ній було нашкрябано булавкою: «Люблю».
Якраз скінчився мій відпуск, і я приїхав до школи. Там стояв батальйон німців, і якби в мене не було посвідчення, що я був козаком, мене б розстріляли.
Один педагог, якого ми продражнили «Артишок»[56] за його рухи й фігуру, підійшов до мене й сказав:
— Хитрость жизни.
Мене виключили зі школи.
XXXIV
Я знову на селі.
В шумі вітру, в тремтінні зір і хвиль наді мною плив, і танув, і знову яснів образ Констанції.
По вечорах під горою в чорних хрестах рам жовто горіли вікна великих панських будинків під горою, і на їхньому тлі чітко і чорно різьбилося дороге лице.
Груди мої, рано моя… Хто в вас налив вічного болю, з яким судилося мені йти до краю моєї дороги.
І в кіно, в риданні піаніно душа моя рвалась од крику і, як птиця з підтятими крилами, билася в крові мовї муки.
Піаністка завжди грала одну річ, де був такий акорд, що, коли він наставав і гримів в мені, я до божевілля ярко уявляв себе птицею, що рветься в сині простори і чує, що ніколи вже не літати їй, бо на крилах кров смертельних ран… Вона б'ється в тузі й з останніх сил повзе по землі, лишаючи на ній багряні плями й пір'я…
Тільки тепер я узнав, що ця річ зветься «Ранений орел».
І летіли дні, повні туги, самотнього забуття й розгулу молодої крові.
Я іноді забував Констанцію, 1 тоді знову робився смуглявим і веселим селюком.
Ні, ні… Бо коли я цілував дівчину, я закривав очі і уявляв, що цілую Констанцію.
По-старому цокотів завод, але в тонких криках паровозів уже почувалися тривога і гнів мільйонів.
56
«Артишок» — прізвисько, що походить від назви рослини родини складноцвітих — артишок, поширеної в країнах Середземномор'я і на Канарських островах. Культивується в СРСР і на Україні як овочева культура.