А тут вона жива… Воскресла моя синя омріяна Україна, махнула клинком, і зацвіла земля козацькими шликами…
Та ще й кажуть:
— Ми більшовики, тільки ми українці.
Ну й я українець. Чого ж мені треба? І записався я до повстанців у такий момент.
На Сватово поїхали обеззброювати німецьку кінноту.
Наш ешелон спокійно під'їхав майже до перону…
Ішов німець з чайником кип'ятку. і якийсь ідіот навів його на мушку… і не стало німця, не стало далекого фатерлянду і золотоволосої Гретхен… Тільки мозок, як кип'яток з розбитого і погнутого чайника, розплескався по рейках… Німці б мирно віддали нам зброю, а тепер вони: «Цум ваффен…»[59]. Наші в станцію… Німці відступили… А потім підковою почали наступати. Хлопці, замість брати зброю, почали надівати на себе по кілька штанів та шинелів, розпухли, як баби, й стали жабами…
Німці нас одсунули з боєм од станції…
В бою ж треба бути швидким, а куди там будеш швидким, коли на тобі кілька штанів та шинелів… Звичайно, ті хлопці, що заскочили в станцію, не встигли вискочити з неї…
І став на дверях німецький офіцер і кожного, хто похапливо вискакував із дверей, бив просто в голову…
А потім німці а купою трупів віддали нам і свою зброю.
Козаків ховали з музикою…
А обеззброєні німці сумно й грізно, синіми спокійними колонами йшли на гору до татарських казарм.
І думав я: якби німці захотіли, то тільки соплі лишилися б від моєї синьої омріяної України… Але я ще вірив…
Бо з усіх сіл ішли до нас дядьки в свитках і з торбинками. Записувалися і спокійно, як до церкви, йшли на смерть… Наче кабана колоть…
І я завжди дивився їм у вічі… Перед боєм у одних очі бувають сумні й слізно-прозорі, а у других веселі й каламутні…
І ті, в кого перед боєм були сумні очі, більше ніколи не верталися, а люди з веселими очима похвалялися, скількох вони забили…
Коли ж німці почали нас бити так, що небо й сніг робилися чорними од шестидюймових, то хлопці почали тікати додому, звичайно, зі зброєю і обмундируванням.
— Хай прийдуть до нас на село. Ми їм покажемо… — нахвалялися вони, озираючись на всі боки, чи не видно німців.
От одного спіймали (з Борівського за Дінцем — руська колонія) і почали шомполувати…
Козаки обурились.
— Ми революційна армія. Ганьба. Геть шомполи! Відпустіть його!
А сотенний Глущенко:
— Без балачок! Зараз покличу старих гайдамаків і всіх перестріляю.
І я дізнався тоді, що таке старі гайдамаки.
«Борівшанина» все ж відпустили…
Але нас, як що, так і лякають: старі гайдамаки…
Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний «Арсенал» 4, ядро полку.
Я терпів, терпів та й собі втік.
XXXVI
Грудень 1918 року. Мобілізація. Мій рік має йти.
Мати мене жене з дому: в мене вже й штанів немає. Я їй кажу: «Підождіть, ось уже недалеко червоні». А вона мені:
— Доки прийдуть твої червоні, так ти будеш світити голими… Іди, сукин син, доки ти будеш сидіти на моїй шиї…
Що ти поробиш…
Пішов.
Тільки не в Бахмут, а знов же до цього полку, штаб якого стояв у нашому селі. Думаю, все одно. Всі однакові, а Бахмут далеко… То хоч трохи ще ходитиму до дівчат. (Ох, дівчата, дівчата! Може, й ви винні, що я став петлюрівцем).
Ну і знову бої, вже з білими, на Алмазній, Дебальцевій (де я народився)…
І от занесли сніги дорогу, «чавунку»… і поїхали ми на паровозі очистити од снігу «чавунку»… і заспівав п'яний кочегар: «Смело, товарищи, в ногу…» і заплакав я, відчувши гостро й глибоко, що довго, довго я не буду з своїми, буду проти своїх.
Ще одна дрібниця. Власне, тоді вже не була для мене дрібницею.
Холодний, порожній вагон. Я приїхав на Сватове, записатися до повстанців…
Тихо. І враз:
— Сосюра…
— Що?
Нікого.
— Сосюра!
— Що?..
Нікого.
— Сосюра?
— Що?
Три рази мене кликало, і три рази я озивався.
Старі люди кажуть, що не треба озиватись.
Але три рази мене кликало, і три рази я озивався.
Це — на смерть.
Але я записався.
Ще.
Розстрілювали варту. Ніч. Караульне помешкання — ІІ клас нашої станції. Привезли обеззброєних карників і їх начальника з синьою од побоїв, як чавун, мордою, який усе тикав нашого осавула у груди і, хитаючись, усе хотів йому щось довести і ніяк не міг…
Їх вистроїли. і між ними стояли два білих літуни, яких хлопці випадково збили з аероплана на станції Нирковій. Один каштан (ранений), а другий-стрункий і спокійний, з мармуровим шляхетним лицем, нащадок графа Потьомкіна[60].
59
Цум вафен — до зброї (нім.). 4. Це ті, що в січні 1918 року розстріляли в Києві червоний «Арсенал»… — Йдеться про придушення в січні 1918 p. збройного повстання робітників і революційних солдатів Києва проти Центральної ради. Центром повстання був завод «Арсенал».
60
Потьомкін Григорій Олександрович (1739–1791) — російський державний і військовий діяч, генерал-фельдмаршал, князь. Був фаворитом і найближчим помічником імператриці Катерини ІІ; з його ініціативи зруйновано Залорозьку Січ. Епізод, описаний В. Сосюрою із полоненим нащадком Потьомкіна, згодом був використаний поетом у ліричній баладі «Перстень» (1926).