І от червоні займають село…
З годину цокотіла вулиця… То батареї (між іншим — на волах), обози, кіннота… і все цокотить, цокотить, цокотить… Нарешті почало світати. Я виліз і пішов знову в город. Крізь паркан видно було, як ідуть баби по воду… і от забили дзвони. Неділя.
Й вийшов, наче у сні, на вулицю… Там… Там… Там… Купками стоять червоні… У мене ж лахмата шапка і обмотки побіліли од води (вони були зелені, нові). З йду просто крізь червоних, а навколо мене сон… Я навіть і голосів їхніх не чув…
І ніхто мене не спитав, не затримав…
Все село — більшовицьке.
Я зайшов до крайньої хати. Дома дядько і його син.
— Острижіть мені оселедця.
Син бере й стриже мені оселедця.
Але ж голова моя побрита.
Я дав дядькові цукру (у мене було трохи в хусточці), він дав мені хліба, і я пішов.
Вийшов на гору. Дивлюсь, біжить один козак… Блідий од жаху, одне око більше, а друге менше, й наче ому дуже холодно… Втік з-під розстрілу.
Це — старий гайдамака.
— Ну, — кажу, — «ходім на Святі Гори» (75 верст — неначе в другу хату), а відтіля потягом додому.
І який же я дурний (а може, хитрий… Це ж така тонка річ), їдуть баби з хуторів на базар, а я їм кричу:
— Ви не кажіть, що ми сюди пішли. Ми — гайдамаки.
— Не скажемо, діточки, не скажемо.
І не сказали.
Ночуємо ми на хуторі. Товариш мій каже, що ми, мобілізовані Петлюрою[63], тікаємо додому. Лежимо на печі. дядько хитро примружив око, підійшов до нас і каже:
— Та признайтесь, хлопці, ви ж гайдамаки? Вас же били на Сватовій?
Я сказав:
— Так, ми гайдамаки.
Дядько нічого не сказав.
Але я довго не міг заснути і все дивився на сокиру укутку…
І недалеко від Святогорської станції (кругом червоні партизани), в одному селі, коли ми лежали на долівці, увійшов лисий старенький староста і затребував у нас «пачпорта».
— Який «пачпорт», коли ми мобілізовані?
— Та що там з ними базікати! До штабу їх.
А жінки не віддають нас, плачуть та приговорюют:
— Та вони ж такі, як і ми: і чорнобриві, й по-нашому розмовляють.
І прокинувся в мені поет-агітатор… Я почав говорити, хто ми й за що така наша доля, почав читати їм свої вірші…
І стало чудно… Лисий «пачпортний» староста просит: переписати йому на пам'ять вірші. Пам'ятаю початок… (О мої поезії, такі ж наївні й зелені, як моя вічна. молодість…).
1918 p.
Це такі слова… Але ви б послухали, як я тоді декламував. Я на «Плузі"[64] і тепер, і раніше так не декламував і не декламую… У мене аж волосся ворушилось від піднесення…
Нам дали сала, огірків та хліба і відпустили. Прийшли на станцію. Власне, я сам прийшов на станцію. Товариш мій зник… Його дядьки не пустили… Я й досі не знаю, де він… Це було так. Коли ми виходили, один дядько, що мовчки слухав мої вірші, мовчкі підійшов до мого товариша, взяв його за плечі й сказав
— А ти, хлопче, останься, побалакаємо…
Та й досі балакають…
Питаю на станції у телеграфістів, де червоні, де петлюрівці, а мені не кажуть…
Підходить потяг (пасажирський). Сідаю, їду. Потяг— на Харків. В Харкові з вокзалу не можна вийти. Я ж не цивільний.
І мусив я тимчасово прикомандируваться до мазединського полку[65].
В Харкові мій дядько, слюсар Іван Локотош… Але не можна вийти з вокзалу, Мазепинці відбили у каральників дві цистерни горілки, і нам видавали щодня майже по котелку.
Одного разу нам видали по котелку горілки. Ми вишли. Нас построїли і повели до міста. Попереду йдуть і наганами старшини і кожного з публіки, в кого руки і кишені, заставляють підносити їх догори… Приходимо у якийсь завод. Я й досі не пам'ятаю, де він, але знаю, що ми дуже довго йшли до нього… Тільки ми відчинили раму заводу, як ударила стрільба…
Ми — назад..
Потім знову-в завод… У нас ручні кулемети. (Я попав до кулеметної ватаги, але ще був з рушницею). і заводі тихо. нікого нема… Тільки сумні чорні вікна та битий випадковою кулею реалістик у дворі…
Ідемо далі… Ну, звичайно, котелок горілки зовсім плинув на мій «котелок»… Заходимо у якийсь двір. У кімнаті під полом багато зброї і листівки з відозвами о повстання.
О мої рушниці, змазані маслом, мої робочі рушниці… Це ж я своїми руками клав вас на дороги і їв абрикосове варення… Тільки мені чудно було, що хлопці заради і одіж, і порося, і коньки… Ну, цигарки (десертні), ну, варення… Варення я змалку люблю. Ну, а причому тут панталони й порося?..
63
Петлюра Симон Васильович (1879–1926) — один із керівників української буржуазно-націоналістичної контрреволюції; із лютого 1919 p. — голова Директорії.
64
«Плуг» — спілка українських радянських селянськм письменників, що існувала в 1922–1932 pp. (в 1931 р. «Плуп було переименовано на Спілку пролетарсько-колгоспних письменників).
65
Мазепинський полк — гайдамацький полк війська С. В. Петлюри, що носив ім'я гетьмана Мазепи Івана Степановича (1644–1709).