Потім ми полили вулицю з кулеметів і вернулися на окзал.
Відступ.
На «Новій Баварії» я зустрічаю броньовик 3-го гайдолку[66].
— А, Володька?
— А ми ж сказали твоїй сестрі, що тебе зарубали на Сваровій.
Між іншим, на Сватовій нас тоді розбили ліві есери[67] «сахаровці».
Мені трошки жалко було, що вони одбили у нас вагон з обмундируванням… У мене була розірвана й стара шинеля… Мені якраз обіцяли видати нову, а тепер чекай, коли вони видадуть…
Я все не вірю… Думаю, що це непорозуміння, що ми з більшовиками не воюємо.
Лозова. Грудень 1918 p.
Делегація німців їде до Москви. Ми її пропустили Хотіли відбити у Махна[68] Павлоград, не ми, а Павлоградський полк. Так він пустив козаків у Павлоград, та як узяв їх в кулемети…
Більше Павлоградський полк не ходив відбивати у Махна Павлоград.
Сотенний Глущенко взяв мене і кілька козаків із мого рою, і ми пішли на базар. Коли ми стояли біля рогу, де нас із публіки підійшов мій колишній шкільний товарнії по сільськогосподарській школі Гнатко. Він був у цивільному, і мені якось дико було говорити з нім про минуле, я тільки сказав йому:
— Жалко, що в таких умовах ми зустрілися з тобою
— Праворуч! — і ми чітко пішли робити своє діло Ми заарештували двох кіннотників із Павлоградського полку. У них в руках були підметки, хромові вптяжкі і взагалі все, що потрібно для чобіт. Коли ми їх вели на станцію, до нас підскочило кілька кавалеристів із їх полку. Вони на вигляд були дуже войовничі: смугляві, з чорними шликами, чингалами[69] за поясами і кривими шаблюками. Ну, запорожці тобі, та й годі. Вопв почали кричати на нас і розмахувати руками, аби ми повернули їм заарештованих. Сотенний Глущенко хрипко закричав:
— По бандитам — пальба…
Я мляво і лячно зробив те, що треба. Ми були готові до стрільби. Павлоградці зблідли і наче опали. Обличчя їх одразу схудли, і було противно слухати, коли вони, заїкаючись, почали белькотіти:
— Та що, та ми нічого… Та ми нічого, — і жалко поіали задкувати перед нами.
В станції нас оточила маса павлоградців. Вони розмахували бомбами і насідали на нас. Наші хлопці теж розмахували бомбами. Кричали, що не може бути, щоб свої та своїх розстрілювали. Павлоградців було більше, ми повернули їм заарештованих.
Ще. Заарештовано два євреї — студенти з Одеси, їхали уОдесу. У них настрій, розумієте, який… Коли прихоять п'яні козаки і б'ють їх табуретками по морді, а вони тільки затуляються руками та дивляться, як кролики…
і от їм, тому що вони студенти, я читав свої поезії ро Констанцію, про зорі та конвалії… і вони крізь іертну тугу усміхались мені і казали, що я — поет. правда, я весь час почував, що їх не розстріляють, заюкоював їх… Але лізти до них з поезіями, та ще якими… Коли люди вже за муром смерті…
Цих студентів звільнили, але, звичайно, забрали у них усі гроші… і вони, бідні, сидять край столу на вокзалі не знають, що їм робити. Я підійшов до них з одним своїм товаришем, і ми віддали їм усі свої гроші, що ми получили платні за місяць. Вони не знали, як нам дякувати, і дали нам свої візитні карточки на всякий випадок… Я карточку заложив собі в шапку. Але шапку віддав якійсь тітці на Поділлі за хліб… (а цікаво було б попитати цих студентів).
XXXVIII
24 грудня. Лозова. Вечоріє. Я вийшов з вагона набрати в котелок води. і тільки підняв ричаг, як враз гориться все стрільбою… Бомби, кулемети, рушниці…
До зброї!
Наш бронепоїзд тихо від'їжджає… А стрільба все йде, йде… і горить електрика… Мені страшно досадно, що вона горить… Але яке їй діло до мене, коли так хотіли робочі або махновці. Я не знаю. У всякім разі, не я.
Ми одступили, потім розсипались в лаву і почали наступати. ідемо по «чавунці», а по боках посадка… Наш сотенний заховався в броньовик, а нас — в лаву. ідемо по полотну залізниці. Хлопці все збиваються в купу… Лячно йти біля посадки… А прямо в вічі залитий електрикою і повний стрільби вокзал. Лягли… Я тільки чую сніг тилом лівої долоні, що під стволом рушниці… Більше нічого… і враз гасне електрика, а з нею й стрільба.
Ми одержали наказ з броньовиком охороняти моста, що на Полтаву. На ранок пішли в обхід махновцям… Був туман… і лава наша далеко-далеко обхопила поле… по боках хмарами — кіннота… Десь стукнув постріл… Переходимо залізницю, і чудно простукотіли мої штиблети об рейки… У дворі будки я побачив забитого… Він одиноко і смутно лежав, на штанах йому були лампаси німецького бранника, а в голові — яма… Це був перший забитий, якого я близько побачив… ідемо в тумані і по команді то спиняємося, то знову йдемо… Входимо в село, власне, передмістя Лозової… Ворога немає, тільки трупи по дорозі. Мене вразив труп дідуся у новому кожушку, який присів біля телеграфного стовпа… Люди гонорили, що він пішов до церкви. Його не пускали, наче чули… а він пішов. і чудно мені було, що дідусь хотів заховатися за стовпом від кулі…
67
…ліві есери — дрібнобуржуазна політична партія в Росії, яка сформувалася в кінці 1917 p. з лівого крила партії есерів. Ліві есери входили до складу Радянського уряду, користувалися довір'ям частини трудового селянства і мали угоду з більшовиками. Влітку 1918 р. стали на контрреволюційний шлях. На Україні ліві есери підтримували денікінську і петлюрівську контрреволюцію.
68
Махно Нестор Іванович (1889–1934) — один із керівників дрібнобуржуазної контрреволюції на півдні України в роки громадянської війни, анархіст. В 1921 p. втік у Румунію. В. Сосюра написав поему «Махно» (близько 1924 p.), що не збереглася; описує його втечу за кордон у поемі «Розстріляне безсмертя» (1960).