Йдемо до станції й на фоні трупів і ридань наївно й весело співаємо:
Коли ми проходили повз вагон музичної команди, капельмейстер показував нам сурму, яка була майже розплескана і повна дірок від куль.
Павлоградський полк, не прийнявшії бою, втік, і гайдамаки самі ледве вдержали станцію. Махновці заскочили навіть у вокзал, і ми захопили у полон 18 махновців… Вони сиділи в караульному помешканні, і нашій сотні було призначено їх розстрілювати.
Ми підійшли до карпому[70]… Я наче чув і підійшов майже останнім. Наш сотенний Глущенко відчинив двері, і кожного махновця, що виходив з карному, бив кулаком по морді і віддавав козакові, який мав його розстріляти, приговорюючи: «Оце тобі… Оце тобі…» А я все відступаю, все відступаю, щоб він не сказав мені: «Оце тобі…»
Нарешті махновців розподілено. Це були звичайні селянські хлопці. Такі, як і я… Тільки що ми в шинелях, а вони в піджаках. Двох цивільних, що випадково попали до карному, відпустили, і ті, підстрибуючи по-телячому, побігли від нас… Це було ранком 25 грудня 1918 року. В нашому полку був піп. Ми ведемо махновців розстрілювати… Підвели їх до церкви і вистроїли в один шерег біля церковної огради… Вгорі кличе молитися дзвін… А потім йому наче стало соромно, і він замовк…
З хат повиходили баби, дівчата… дивляться… а махновців, по два, підводили призначені до огради, ставили навколішки спиною до нас і по команді: «По зрадниках… огонь!..» — били їх огнями, і ті, як папірці, прибиті до дороги несподіваним вітром, мовчки, без крику падали… Потім по команді їх кололи штиками, та не в спину, а в стегна… Штик, звичайно, застрягне в кістці, і козак, намагаючись його витягти, волоче тіло по снігу, а потім криваве лезо з реготом витирає об сніг… Виходили розстрілювати і добровільно… А один із призначених козаків перед залпом заплакав, перехрестився і сказав:
— Прости мене, божа мати. Це не я роблю…
Мовчки роздягалися і мовчки вмирали махновці… А як вони йшли… їх ніжки наче хитав вітер… Дійсно, ніжки… бо то були хлопці років по 17. І з кожним махновцем я мовчки підходив до стінки, покірно ставав навколішки, і… злісно й недружно гавкали рушниці, і ті звуки впивалися кулями в моє тіло… Я стояв і дивився… Мені було солодко, і я не знаю, чи плакати, чи сміятися хотілося мені… Я стояв. Старшини ходили й добивали в голову… і хто був недобитий козаками, тільки здригав, коли куля старшини розбивала його останні надії… Останній, літній уже, в одязі німецького бранника, коли роздягався, тільки сказав;
— Я сам был три года в плену у немцев…
Його зразу не застрелили. Коли його кололи, він довго, довго кричав тоненьким і далеким-далеким голосом…
А це ж було за кілька кроків від мене…
Потім ми пішли. Сотенний 11 сотні надів синього діагоналевого піджака останнього розстріляного… А сотенний Глущенко йшов, танцюючи, і співав хрипко й радісно… Да, одного, коли кололи, вдарили багнетом у шию… гостряк багнета виліз йому із рота, і він ухопився за нього рукою…
Ми стоїмо ще на Лозовій… Махно має об'єднатися ще з червоними. і чудно було мені, що деякі козаки везуть із собою повні скриньки барахла і дбають, аби його було ще більше… Я ж віддавав залізничникам все зайве з одягу, що мені видавали: фуфайки, теплі штани, білизну… і раз лізе в вагон козак. Спочатку показався його оселедець, а потім жіноча пелерина і тільки сорочка з плямами крові на ній… Далі лізе другий і показує жмут «українок»[71]… Це — злодії ночі… А сотенний каже:
— Робіть що хочете, аби не на моїх очах… Коли ж хто спіймається, то буде кара…
І для виду навіть розстрілювали котрих… Хлопці ходили до проституток. Я не ходив до проституток. Хлопці вмивалися, — я не вмивався. Нащо? Все одно вб'ють… Мені не вірилось, що я вернуся додому, коли навколо стільки смертей. Часто я ходив у вокзал, знову повний цивільних, і дивився в трюмо… На мене дивилося сумне смугляве обличчя козака в лахматій шапці, обірваній шинелі, з німецьким багнетом за поясом і жовтих штиблетах з німецького офіцера… Кажуть, що махновці будуть знову наступати і що з ними йде сам батько Махно… На вокзалі росте тривога… Цивільних все меншає. Вокзал майже порожній… Тільки я в нім з вічною мрією про Констанцію… Та самотній майстровий з гармонією.