XLI
Проскурів[75]. 15 лютого 1919 року.
Вечір. Старшини сказали, щоб ми не роздягалися і були напоготові. Нас хочуть роззброїти.
і на смутний ранок, коли крикнули: «До зброї!» — я в штиблетах на босоніж вибіг останній. Біля рампи була вже наша лава… Я підліз під вагона і, ставши навколішки, зайняв своє місце. Туман. З правого боку навпростець — пивний завод. Просто в виїмці соша, на якій заліг ворог. Це повстав проти нас за владу Рад наш 15 білгородський кінний полк.
На правому фланзі почалася стрільба… В ділі — кулемети, орудія, бомбомети…
Нам ще нема наказу стріляти… Мені не лячно, тільки дуже напружено, наче мої нерви витягло у прямі лінії і натягло до одказу, як струни на гітарі… Вже не треба, а хтось кілочки крутить та крутить… і, здається, ось-ось мене розірве…і от почалася наша стрільба… Кулемет, що був поруч мене, так дуже бив, що аж лента вискакувала з коробки. Так злісно вискакувала… Хтось із наших почав кидати бомби…
— В атаку!
І коли ми побігли на місце ворожої лави, там не було нікого, тільки лежали трупи козаків…
Один, до якого я підбіг, був ще живий. Біля голови його була чорна яма від розриву бомби… З голови текла кров, а з губ слова:
— Не бийте… я ж — такий, як і ви…
Це ж були козаки, українці, наші…
Старшини агітували більшовиків-українців, щоб вони не воювали з нами, бо ми говоримо однією мовою і діти однієї матері України…
Більшовики не слухали і били нас у хвіст і гриву, пародируючи слова нашого гімну (мотив якого, до речі, дійсно на фоні кошмарного відступу здавався мені похоронним):
— Ще не вмерла Україна, а тільки смердить…
І почали приводити до нашої лави козаків немуштрованої частини білгородського полку, захоплених на станції, які ніякого відношення до повстання не мали, і за моєю спиною розстрілювали…
Білгородські козаки всі були в полушубках, їх роздягли до білизни і по наказу курінного Коломійця купами розстрілювали. Командиром полку був тоді Маслов.
Розстрілювали добровольці. Вони забирали у розстріляних не тільки одіж, а й годинники, ножички… Один сказав: «За що ви нас розстрілюєте? Ми ж такі, як і ви…»
А другий, коли його роздягали і сказали: «Біжи!» — перехрестився й закричав: «Спаси мене, божа мати!..»
— Спасе її мать… — відповів на його крик гайдамака, б'ючи його прямо в потилицю.
і мені було досадно, що від кулі відлітає майже половина голови… Це ж так неестетично… Ну була б собі просто дірочка, як од японської кулі. Японці культурніші за нас… А то лежить розстріляний на снігу, і голова йому, паче скибка кавуна, чудно вгрузає в сніг… Повз мене провели розстрілювати кавалериста. Він у довгій шинелі спокійно і задумано йшов на смерть, і тільки шпори йому одиноко дзвеніли.
Ми йдемо далі. Наступаємо на білгородські казарми…
Залягли в лаву. Позиція погана. Тільки поле рівне та біле.
Ззаду мене лежать розстріляні, і я все одсовуюсь убік, щоб не лежати проти розстріляного (щоб не попала куля…).
Да. Коли ми збили лаву білгородців, був ще туман, і за рогом заводського паркану показався козак з рушницею і в полушубку. Ми думали, що то наш, і кличемо його до себе, махаємо руками… А він несміливо й нерішуче став, потім розгублено пішов до нас. Дозорні підійшли до нього. Він покірно віддав їм рушницю. Вони його роздягли і розстріляли…
Ах! А я ж махав йому рукою…
Лежимо.
І от просто на нас швидко летить хмара… чорна й грізна.
Кіннота.
Ворог наступає…
На лівім фланзі, біля могили, стоїть полковник і командує:
— Приціл двадцять чоти-и-и-ри…
І коли ліва рука тягнеться до прицільної рамки… «Тікай»… кричить моє тіло… Але всі лежать, не тікають, і я вгрузаю, прикидаю до снігу, витягнувши готові до стрільби руки…
То гарматний дивізіон ворога переходив на нашу сторону. Вони поставили ззаду нас на путях батарею і почали бити по казармах… Але перші два рази вони ніби помилково ударили по нашій лаві. Снарядний стакан трохи не зробив мене безногим…
Наступаємо…
Так, як і в Лозовій…
Тільки перед нами з розчиненими вікнами грізно мовчать казарми. Ми йдемо… На три кроки позад од лави з карабінами в руках ідуть старшини… У мене нерви вже не напружені, а наче розстроєна балалайка, мені в'яло й лячно… Позиція ж жахна, а казарми над нами… Думаємо, це нас підпускають ближче… Дивуєшся, чому ворог такий спокійний… Але ми йдемо.
Потім з криками «Слава!» біжимо в атаку на… уже покинуті казарми.