– Іди, а то шомполів дам.
— Та ви не забувайте, що я з гайдамацького полку…
— А… так ти так? Ну, я з тобою пощитаюсь. А збоку поруч стоїть штабний ешелон, і старшини, що в новеньких галіфе гуляють біля блискучих вагонів, кричать у наш бік:
— Гоните их в шею.
Я пішов і ліг у вагон.
До румунського короля поїхала делегація, щоб пропустили нас до Румунії… Недалеко — стрільба. Горять підпалені козаками ешелони…
Нарешті їдемо через міст на Бендери… Заборонено виглядати з вікон під загрозою смерті.
В Кишиневі довго стояли ми на станції.
Я від високої температури говорив тоненько й жалібно. В мене перед очима все пливуть якісь жовті квіти й Констанція… А сестра-жалібниця замість подати води або повести мене до уборної, кокетує з старшинами-чорношличниками і не звертає уваги на мої сльози й докори…
І от за нами приїхали автомобілі, й мене повезли до міської лікарні…
Я в бреду все бачив, наче червоні входять до лікарні і б'ють мене штиками в груди. Кров моя фонтаном б'є в стелю, а я кричу їм, що я після жовтневого перевороту був співробітником газети «Голос труда» лисичанської Ради робітничих та солдатських депутатів і декламував їм свого вірша: «Руку, товарищ, и в бой беспощадный…» Але вони не слухали і все кололи мене в груди…
Одного разу (це була криза) сестра послухала мого пульсу та як побіжить від мене. Вона швидко повернулася і вприснула мені в груди біля серця камфори. Я страшенно марив про ту хвилину, коли я з насолодою буду пити воду. Бо вода була така противна. Коли я почав одужувати, то підійшов до одного старшини, біля якого було повно волоських горіхів, і попросив хоч трошки у нього. Старшина не дав мені горіхів.
Після тифу я вкупі з одужавшими їду останнім ешелоном через Буковину до Галичини.
А румуни… У їхніх кіннотників на постолах остроги, їх старші б'ють по морді, і вони тільки покірно підставляють свої смугляві фізії, а потім мовчки витирають густу кров із носа. Надто вже покірні ті цигани, їх старшини — феодальні дядьки: пудряться й затягуються в корсети. Ходять по перонах з блискучими стеками. Нас не відпускають од ешелону навіть купити мамалиги. Одного старшину нашого, що пішов купити мамалиги, румунський вартовий прикладом пригнав назад. Я радію з того, що хоч тут ми однакові. Бо в Проскурові ще була старшинська їдальня, і взагалі старшини наші були дуже привілейовані. А козаки — це було щось нижче, безсловесне. Та й не дуже розбалакаєшся, коли полковник Маслов після проскурівського погрому казав козакам:
— Хто буде агітувати за більшовиків, даю право кожному козакові стріляти.
І взагалі, що пан сотник сказав, то й закон, у козаків же не було права висловлювати своїх думок. Вони тільки мовчки про себе думали.
Після тифу я ходив наче мертвяк. Ноги мені наче налило свинцем, навіть через рейки було важко переступати, а під вагонами я міг тільки пролазити рачки. Сили не було тримати тулуба зігнутим.
Дядьки в Буковині літом ходять у кожухах, забиті і покірні. Збоку я бачив Чернівці на горі і чудесний залізний міст. Здаля й на Згорі він здавався таким легким і прекрасним. Заліщики, Тарнопіль.
Ставили п'єсу «Бурлака» з участю Садовського[78]. Після Садовського ще ніхто з артистів так владно не захоплював мене. Галицькі дядьки чекають на більшовиків, які мають дати їм землю. Галичина смутно промайнула.
Тільки часовні, уніатські церкви та вітання:
— Слава ісусу.
— Навіки слава.
Я вийду в поле й співаю:
Через Волинь наступаємо, через Чорний острів на Проскурів. Коли ми увійшли знову в Проскурів, я на дорозі, біля білгородських казарм, побачив труп мадяра… Він синьо й одиноко лежав у грязі на дорозі… Здається, він був у погонах, і один йому був відірваний… Чому вони мені такі рідні?.. Може, тому, що я по матері мадяр? Ми дійшли до Деражні, а далі… гріхи не пускають… Тільки нальотами захоплюють Жмеринку. Славиться Запорозька Січ з батьком-божком на чолі. Це романтичні й дурні фігури.
Коли їх, гарно одягнених, кинули в бій, була роса, й вони, щоб не закалятися, не хотіли лягти в лаву… їх багато покосило з червоних кулеметів.
Гармати тупо, монотонно і все на одному місці б'ють по лінії на Старо-Костянтинів та Деражню… Це дві самі крайні точки, до яких фундаментально могли дійти наші.
Коли Деражню захопили, козаки наскочили біля ешелону на запізнілого мадяра, який, побачивши їх, взяв бомбу, зняв з неї кільце й притулив її до щоки… Йому одірвало голову…
78
Ставили п'єсу «Бурлака» з участю Садовського. — Йдеться про п'єсу і. К. Карпенка-Карого, постановку якої здійснив Микола Карпович Садовський (справжнє прізвище — Тобілевич; 1856–1933). В 1918 р. М. К. Садовський емігрував із невеликою групою акторів театру на Захід, де виступав на сцені. В 1920–1926 pp. жив за кордоном (Ужгород, а пізніше-Прага). В 1926 р. повернувся на Радянську Україну.
79
«Повій, вітре, з України…» — українська народна пісня «Повій, вітре, на Вкраїну…» на слова С. В. Руданського.