Зубок-Мокієвський казав нам, що армія повинна тільки воювати та готуватись до війни, а політика — не її справа. Армія повинна бути аполітичною і у військовій техніці бути європейською армією. У Смотричу юнаки (ще до мого вступу до школи) роздавили погром, який улаштував наш кінний полк (забув назву його). Було розстріляно юнаками 25 кіннотників. Євреї цілували юнакам руки.
Да. Ще в санпотязі я читаю російську книжку. Підходить до мене старшина й каже: «Ви чого читаєте кацапську книжку? Ми ж з кацапами воюємо».
Я йому нічого не сказав. Не міг же я йому сказати, що просто нічого читати і книжка цікава. Його ж не обдуриш.
А: «Учітеся, брати мої, думайте, читайте. і чужому научайтесь, свого не цурайтесь"[81].
Він у запалі боротьби навіть і це забув. А з старшиною сперечатися ж не можна.
А Зубок-Мокієвський на муштрі, коли треба спочити й покурити, казав нам:
— Спа-а-ачить.
— Можно па-а-лить.
І казав не «прошу», а «проше». Словом, польсько-російсько-українська мішанина. Сам він граф. Одного разу до нас приїхав начальник школи Вержбицький. Він красиво і кам'яно сидів на норовитому коні. і наші сотні під музику проходили повз нього і на його вітання і похвали відповідали під ногу:
— Слава Україні!
Наша сотня неправильно відповідала «Слава Україні» (не під ногу), і Зубок-Мокієвський гнав нас бігом аж на гору. Він біг поруч із нами і хрипко кричав: «Загоню, сукины сыны…» (бач, коли хвилюється, так говорить російською мовою). Але він же біг разом із нами. Він уже літній, а ми молоді, повні сил хлопці (нас годували гарно, але мало. і ми пекли й їли ще кукурудзу). Ясно, що він захекався швидше нас. Команда:
— Кроком! — і ми, в душі сміючись, струнко йдемо полем Поділля.
Нас виховували декоративно.
Ми постояли ще в Цівківцях, у маєтку Римського-Корсакова[82].
А восени вирушили до Кам'янця.
У мене в цей день, як на зло, народився чиряк під коліном, і мені не було сили розгинати ноги. Я поклав рушницю на дроги і хотів їхати на них. Коли Зубок-Мокієвський побачив мене і послав до ладу.
Я сім верст ішов, шкутильгаючи, і аж в Кам'янці розійшовся.
Нас розмістили в духовній семінарії. Ми ходили на варту до «високої директорії»[83]. Юнаки дуже любили козиряти, віддавати честь. Вони робили навіть так. Рідко ж зустрічаються на вулиці старшини, яким треба козиряти. Так вони в неділю підуть у парк і групами ходять і козиряють один одному. Наче вони зустрічаються випадково.
Мене, як недисциплінірованого, не ставили біля кабінету Петлюри, а все в його садку. Була осінь, і я «добре» стеріг Петлюру: полізу в сусідній садок та й їм собі груші. Вони холодні, гарні. Я дійшов майже до божевілля і хотів заколоти «українського Гарібальді», як писали про нього італійські газети. Петлюра у профіль дуже скидався на Раковського[84].
Коли ми йшли по місту, українська інтелігенція кричала нам «слава» і обсипала квітками наші стрункі, наче вилиті з міді, ряди. А Зубок-Мокієвський, коли нікого з панночок немає, мовчки йде поруч. Як тільки побачить панночок, зараз же починає кричати на нас:
— Головки выше!
— Руки…
— Багнети…
І одного разу нашу варту зміцнили галицькою жандармерією (охорона республіканського ладу), і я стою вночі на одному розі вулиці, а на другому галичанин. Я почав говорити з ним про політику, і ми зійшли з своїх місць, власне, галичанин підійшов до мене. А на посту ж не можна балакати. Якраз було викрито атентат білих на Петлюру.
Раптом чую з кущів голос Зубка-Мокієвського (він був тоді вартовим старшиною):
— А це що таке?..
Підбігає до мене й кричить, тупочучи ногами, що я не юнак, а баба, і що він мене відкомандирує назад до мого полку. Для кожного юнака це було крахом кар'єри, а для мене — смертю моєї чарівної мрії. Я спокійно сказав:
— Пане сотнику, ви мене ще не знаєте. На ранок Зубок-Мокієвський жартівливо звертався до мене і не згадував про мій полк. Раз я побачив у кіно Констанцію. Тільки в Констанції блакитні очі, а в цеї чорні. Як я клично не дивився на цю, вона не звертала на мене уваги і дивилася кудись вбікКоли я був на варті у військового начальника, я бачив махновців, що їх з обозами віддав нам Махно. Вони були в лахматих шапках. Я розговорився з ними, і коли вони дізналися, хто я, вони мені сказали:
— Какого ж черта ты сюда попал? Тебе место у батька Махна.
Вони казали, що воюють «за хліб і волю».
Раз ми сидимо босі. Побили на муштрі чоботи. Була вже осінь. Чекаємо на чоботи. До нас прийшов Петлюра. Я бачив його дуже близько. Він сів на підвіконні, питав нас про наше життя і жартував із нами.
82
Римський-Корсаков Микола Андрійович (1844–1908) — російський композитор і громадський діяч.
83
Директорія — контрреволюційний буржуазно-націоналістичний уряд на Україні, створений у листопаді 1918 р. До лютого 1919 p. Директорію очолювали В. Винниченко і С. Петлюра. У квітні 1919 p. зазнала поразки від Червоної Армії, але після одержання допомоги від Антанти війська Директорії у липні 1919 p. вдерлися на Україну. Припинила своє існування після радянсько-польської війни і розгрому війська С. Петлюри.
84
Раковський Христіан (1873–1937) — радянський партійний і державний діяч. В 1919–1923 pp. — голова уряду України; в 1923–1927 pp. — посол СРСР в Англії і Франції.