— Скажите, пожалуйста, сколько времени?
— Я закордонної мови не розумію. А на запитання одного гімназиста в проскурівському театрі:
— Как вы думаєте, займут большевики Проскуров?
Я відповів:
— Они развеются, как дым.
Коли ж старшини казали про три тисячі російських дітей, яких червоні прислали до Києва з голодної Півночі:
«Хай здихають із голоду, нам вони не потрібні», — я думав:
«Ага. Вкраїна хай їсть вареники з сметаною, а другі вмирають з голоду!..»
І червоний рух вставав гігантом передо мною:
— За весь бедный народ.
Пам'ятаю, раз ми наскочили на червону розвідку, і на наше запитання «відкіля?» вони відповіли:
— Со всего света!..
Мене це так вразило:
— Со всего света!..
І якою мізерною перед цим боєм за голоту всього світу здавалася наша боротьба за самостійну Україну.
Ми тоскно лежимо і ждемо смерті. Враз вриваються до карному з оголеними шаблюками кубанці, такі ж, як і ми, чорнобриві і т. інш., і хочуть нас рубати…
Наша третя сотня пішла в атаку на «Коршуна», і кулею в люк був забитий їх капітан.
До карному увійшов полковник і сказав:
— Пленные уже нам не враги.
Нас почали переписувати. Один юнак, якому наймення було Мороз, підійшов до столу, віддав честь, стукнув каблуками і на запитання:
— Ваша фамилия?
Сказав:
— Морозов.
Його брат був офіцером гусарського полку Добрармії[89].
Нас почали роздягати, а галичан ні. По умові, галичан, яких було вкраплено в наші полки, денікінці відправляли до галицької армії десь під Жмеринкою. Я зневажливо дивився на цих наддністрянських героїв, колишній мій ідеал національної самосвідомості. Галичани, як наприклад, для мене умерли.
Юнкери нам кажуть:
— Зачем нам воевать? Ведь вы юнкера и мы юнкера.
Вони питають нас:
— За что вы воюете?
— А ви за що?
— Мы — за единую неделимую.
— А ми — за соборну Украшу.
Старшин наших посадовили окремо і з ними чемно поводяться. Коли нас захопили в полон, так наш чотар запитав їх офіцера:
— Вы были в Константиновском?
— В Константиновском.
І вони потисли один одному руки…
Мені лишили тільки мою шинель, а то все забрали. Один офіцер «купив» у мене за дві «українки» мої чоботи, галіфе і гімнастьорку, а мені дав свої велетенські англійські штиблети, штани та гімнастьорку шинельного сукна із погонами. Тут же кілька юнаків відгукнулися на заклик полковника і добровільно записалися на броньовик «Коршун».
Нас погрузили в ешелон, власне, ми вмістилися в одному вагоні, і відправляють до табору полонених на Жмеринку.
Ми їдемо й співаємо:
У старшин на очах сльози…
З якою тугою ми виводили:
І мені здавалося, ніби наша кавалерія, ні, не вона, а загін мрійних запорожців женеться за ешелоном нас визволяти, але визволяти нас не було кому.
Сімферопольці казали, що «Коршун» сам захопив у Проскурові два вагони миколаївських грошей…
Да, коли ми вступили до Проскурова, я в газеті, спеціально присвяченій нам, прочитав:
І чудно, коли я йшов у бій на червоних, то в мене ніякого ентузіазму не було, а тут було щось на нього подібне, бо ми ж, хоч боком, та помагаємо червоним, з якими тоді боїв уже не було.
Я думав, що ми будемо відступати на Старо-Костянтинів і там з'єднаємося з червоними.
До Жмеринки нас привезли увечері і одразу ж повели до казарм. У відчинені двері казарми нам ударив такий важкий дух, що ми одхлинули назад. Але під ударами прикладів мусили ввійти.
Як дрова, лежали трупи тифозних, хворі і ще здорові. У всіх од голоду воскові обличчя й тоненькі ніжки… Над головою нари в один поверх, і звідти на мене сиплються тифозні паразити.
Я ліг.
Полонений! Таке дике й жахне слово. На своїй землі — й «полонений»!
Нас відпускали просити у селян хліба.
Да! Коли в Деражні нас переписували, до столу підійшов наш бунчужний з хрестом Георгія першої степені на грудях.
89
Добрармія (Добровольча армія) — одне з найбільших білогвардійських з'єднань, основна ударна сила денікінщини. Армію було створено наприкінці 1917 р. на Дону при сприянні Антанти з контрреволюційних офіцерів, верхівки козацтва, юнкерів та буржуазної молоді.
90
«На вас, завзятці юнаки…» — вірш Михайла Петровича Старипького (1840–1904) «До молоді» (1876).