Коли ми покидали Тираспіль, один мій товариш козак сумно подивився на мене і сказав:
— Жалко мені, Володька, що ти не йдеш туди, куди тебе кличуть твої мрії…
Я йому не довіряв і тільки загадково подивився па нього.
Я вийшов із кола кінноти, наче «оправиться», і пішов прямо.
Було місячно. Як на зло, жодна хмарина не затуляла місяця, який холодно дивився на мене.
Я ЙШОВ, КУДИ МЕНЕ КЛИКАЛИ МОЇ МРІЇ.
І коли кіннота злилася з тьмою, я побіг. Це так, наче перший раз з високого місця кидаєшся у воду головою вниз… Я побіг не просто від кінноти, а кругом і назад, перерізавши нашу вже пройдену дорогу. Це я зробив на випадок погоні.
Біжу по ріллі, перетинаю дороги, на яких сухо й далеко дзвенять копита роз'їздів.
А серце хрипко й важко б'ється… Мені здається, що воно б'ється не в мені, а з правого боку, поруч мене…
Наскочив на якийсь курінь, впав і заснув. Але сон був божевільно швидкий. Я схопився і знов побіг. Потім покірно і стомлено йду.
Все одно, навіть коли перемогли петлюрівці, мені все одно. Я вже не можу з ними.
Рушницю, вже зайву, бо вдень з нею небезпечно, я взяв, повернув униз багнетом і встромив у ріллю. Хай може, який дядько візьме її.
Смутно прийшов день. Коли ми покидали Тираспіль, говорили, що в нім лишили охорону з 25 галичан.
Я обминув Тираспіль і йду на Одесу. Іду вже по дорозі.
Раптом підіймаю голову, і прямо на мене, колонами — кіннота!..
«Точка», — думаю. Але мені ні крапельки не лячно, навіть радісно. Це ж зараз мене рубатимуть «за весь бедный народ».
І я спокійно йду.
Виявилося, що то не кіннота, а євреї, що втекли з Тирасполя. Вони сиділи на високих німецьких тачанках, їх фігури були над кіньми і здаля здавалося, що це колони кінноти.
Євреї питали мене, хто в Тирасполі, я все, що знав, розповів їм. Спитав їх про червоних. Вони мені сказали, що, здається, червоні на Роздільній.
Це був сон тяжкий і радісний, коли я йшов на Роздільну.
Йду по виїмці і щохвилі чекаю на смерть. Бо ж нічого не знаю.
Нарешті показалася Роздільна.
На станційному шпилі маяв червоний прапор.
Пішов дощ. Я радісно біжу вже не по путі, а навпростець. Махаю руками, плачу й сміюсь. Грязь налипла мені пудами на штиблети.
Але мої ноги здаються легкими, як пух…
Підбіг до перону і впав на нього. До мене підбігли червонарми з командиром т. Фіногеновим і воєнкомом т. Мінським Андрієм.
Я сказав їм, хто я, і маршрут повстанців.
За ними зразу ж погналися броньові авто.
Це був новий комсостав для нашого полку.
Але вони не встигли.
Моя нездійсненна мрія здійснилася.
Мене записали в роту, і я став червонармом.
Слідчий мене спитав:
— Ви знаєте товарища Старого?
— Знаю.
— Он прислал бумагу, что знает ваши убеждения и социальное происхождение. Вы свободны.
Я крізь туман смерті здивовано глянув на нього і так розгубився, що тільки сказав:
— Разрешите пожать вашу руку.
і він простяг її мені, що одним розчерком пера могла послати мене під холодні дула вартових революції.
На вулиці я здивовано дивився на людей і на будинки, і не вірилося, що я вільно йду по залитому сонцем бруку, і кусав губи, щоб узнати, чи не сон це. Наче народжений удруге, ходив я по місту і слухав щасливі крики птиць у сині над золотими дахами.
Любі більшовики! Значить, у вас є правда, і бог удруге обдурив мене. Прийміть же мене в свої світлі ряди для останнього штурму. Тепер я навіки ваш.
і я пішов до своєї частини.
XLIV
Цей полк був зовсім не такий.
У нас співали «Ще не вмерла Україна», казали не «товаришу», а «пане»… А тут усі товариші, всі такі рідні, і мені так радісно співати з ними «інтернаціонал».
Тільки іноді, коли ми співали «інтернаціонал», воєнком кричав на деяких червоноармійців, що в них дуже дерев'яні лиця, а треба співати натхненно. На зборах военком висунув мою кандидатуру до культкому, і червоноарми обрали мене до культкому.
Одного разу я писав відозву: чому червоноармам треба ходити до свого клубу, а в кінці додав строфу із своєї поеми «1918 год»:
Военком Андрій Мінський прочитав відозву й питає мене:
— А это чьи стихи? Может быть, ваши? Я сказав, що це з моєї поеми.
Він тоді схопив цього листа, побіг до свого ад'ютанта й кричить:
— Какая у нас могучая поэтическая сила…
91
Ранню поему «1918 год» В. Сосюра написав у 1919 в м. Смотрич на Поділлі. Строфа процитована, очевидно, і пам'яті, бо має деякі текстові різночитання із виправленою автором версткою. Надрукований у газеті «Красні звезда» (192.0, 18 серпня) уривок має посвяту: «Посвящаете товарищу Ленину».