Він був такий ентузіаст, цей воєнком, і так усім захоплювався. Він був молодий, стрункий і гарячий, у шкіряній куртці, з лахматою шапкою й мавзером, чомусь нагадував мені анархіста. У нього була така рішуча і романтична походка. Він завжди дивився трошки з-під лоба і коли говорив до червоноармів у клубі промову, то в перервах його промови йому завжди грав оркестр. Це його підносило. Він так чудесно одкидав з лоба своє буйне каштанове волосся. Ще він любив чомусь гіпнотизувати бандитів, хоч із цього гіпнозу, звичайно, нічого не виходило. і тільки доводилось вживати більш рішучих методів.
Був кінець квітня. Поляки почали наступать[92]. Під їх тиском наші частини захиталися. Обози вже в паніці добігали до Тирасполя, бо в тилу лютував Тютюнник[93].
З приводу цього в нас був мітинг.
На ньому виступали й жінки, робітниці Тираспольського жінвідділу. Було радісно й бадьоро. Виступала повна й спокійна жінка. Вона без захвату говорила, що ми в деяких місцях уже переходимо в наступ… що тривожного нічого нема… Після неї виступила дівчина, вся в чорному, з таким же, як у воєнкома, розпатланим волоссям, що вона його таким же жестом одкидала назад. У неї були старі, покривлені черевики, але вона на це не звертала уваги і говорила. Вона сказала кілька слів, але вона їх так сказала і з такими рухами (у неї тонкі бліді руки), що ми всі посхоплювались з місць і громом оплесків вітали натхненну дівчину.
Я бив долонями до того, що вони в мене стали наче огняні. Після мітингу до мене підходить червоноарм:
— Тебе кличе воєнком.
Я пішов, але я не знав, що треба стукотіти в двері, а одчинив їх просто так… На ліжку лежали воєнком і та струнка дівчина.
Він спокійно встав, поправив на собі одежу, а дівчина лишилась на ліжку, тільки закурила цигарку.
Воєнком одрекомендував мене їй.
— Знакомься, Ольга. Это — Сосюра, светило нашего полка.
У Ольги було тонке аристократичне лице, темно-карі очі були туманні й глибокі. А на губи їй мені було соромно дивитися… Вони були такі повні, червоні й страсні. В мене аж мурашки по тілу бігли.
Я почав їй захоплено розказувати, як я мучився у Петлюри, як я рвався до Червоної Армії і яким неможливим здавалося сном, що я буду колись червоноармом.
— Мені наче сниться це. От я дивлюсь на вас, — казав я Ользі, — і ви для мене — не ви, а вся Червона Армія…
Вона попросила мене читати їй вірші. Я читав їй вірші, а вона дивилась на мене мутно й загадково.
Але мені треба було швидко їхати до Одеси по командировці, і я попрощався з нею.
Вона мені так гаряче і нервово тисла руку, прямо тонула в мені очима і казала:
— Мы еще встретимся, мы должны еще встретиться.
XLV
В Одесі, в нашому подиві[94], я зустрів свого товариша по заводу. Ми багато з ним говорили, і він дістав мені командировку на політичні курси там же, при подиві.
І я лишився на курсах.
Було синє й чудесне море. На лекціях казали, що «бытие определяет сознание»[95], що душа «продукт производственных отношений…» і мені страшно стало, що я, людина, яка керує своїми думками й поступками, раптом підлягаю якійсь табуретці і взагалі мертвим речам.
Мені перестало хотітися жити, і я умовився з однією курсанткою повіситись…
Але море було таке чудесне, і увечері на Дерибасівській вулиці золотою ниткою тремтіли в небі ліхтарі, а повітря було ніжне, тепле й бархатне, і я роздумав умирати. Я познайомився з одеськими поетами, вони прийняли мене в свій гурток. Раз на тиждень у нас були читки віршів. Я був такни соромливий. Особливо мені було соромно, що у мене білі обмоткп. Одного разу я читав вірші, а через піаніно на мене дивилася смуглява дівчина в буржуазному вбранні, у неї на шиї було янтарне намисто. Взагалі на мене дивилося багато дівчат, і од того мені було соромно ще дужче. Дівчина з янтарним намистом попросила в мене прикурити. Я їй простягаю запалену цигарку через піаніно, але вона не бере, а хоче, щоб я їй дав прикурити з рота. Я взяв цигарку в рот і перехилився до неї через піаніно, а вона до мене, й наші очі майже зійшлися… Коли її цигарка загорілася, вона сказала:
— Как хорошо жить!
І з вечірки проводжала мене до подиву. Тільки, колії ми цілувалися, мене вразило, що в неї великий рот, мій рот зовсім потонув у ньому, й мені стало неприємно. Потім я зовсім розчарувався в ній, коли побачив її голу на пляжі. В неї було повне смугляве тіло, і на ньому, як на тісті, лишилася шорстка печать каменя, до якого вона притулилася. і взагалі всі ці буржуазні жінки, що любили мої вірші, дивилися на мене, як на дикуна, на наївного дикуна, що нагадував їм героїв Гамсуна[96], і це мене одштовхувало од них, бо я ж був червоноарм і в мене душа була зовсім не така, як вони уявляли: я теж любив красу і розумів її. А вони до мене підходили дико й страсно. Їм, мабуть, набридли оті руді жевжики, що їх оточували, бо вони вміли тільки піднімати хустки та говорити французьким прононсом. і їхні кавалери не пахли кров'ю, як мої губи. Вони казали, що у мене «одухотворенное лицо бандита» і не вірили мені, що я ще не вбив ні одного чоловіка. А в місячні ночі вони ходили зі мною до люря. Було вже літо. Природа була така незнайома й чудно мене хвилювала. і закохалася в мене дівчинка. Малюсенька дівчинка. Вона все ходила зі мною до моря, слухала мої вірші і все просила поцілувати мене, а я не хотів, тому що вона така маленька. У цієї дівчинки були всі риси женщини. Вона ревнувала мене, особливо до дівчини з янтарним намистом. Одна поетеса з революційним прізвищем ходила до мене на курси. Я був в окремій кімнаті з малиновим оксамитним меблем, а вікно закривалося ставнями зсередини. За вікном був коридор. і мимо часто бігали курсанти. Так я, щоб вони не заглядали в вікно, закривав його ставнею. і мені було чудно, що поетеса сміялася, коли я брав її… Вона мені казала:
92
Поляки почали наступать, — Йдеться про початок агрес білопольського війська 25 квітня 1920 p. на території Радянської Білорусії і Радянської України, яке за коротка час просунулося на 200 км у глиб України.
93
Тютюнник Юрій — генеральний хорунжий армії Укріїнської народної республіки, начальник штабу Григор'єв З 1924 p. проживав на Радянській Україні; ростріляни у 1929 p.
95
«бытие определяет сознание»… — У передмові до праг «К критике политической экономии» (1859) К. Маркс пише «Не сознание людей определяет их бытие, а, наоборот, и общественное бытие определяет их сознание» (К. Марк и Ф. Энгельс, Сочинения, т. 13, М., 1959, с. 7).
96
Гамсун Кнут (справжнє прізвище — Педерсен; 18591952) — норвезький письменник, у романах якого капіталі стичному місту протиставлялося патріархальне село («Сом землі», 1917).