Всі насторожувалися, коли на горизонті холодно блистіла зброя і пролітали крики: «Поляки!» З нами відступало багато галицьких жовнірів, а вночі, в клуні, під тривожні, близькі удари гармат і регіт кулеметів, я розказував товаришам про свою любов до Ольги, вони слухали мене і ласкаво сміялися з мене. Так і зверталися до мене:
— Тов. Ольга, ходім у розвідку.
Мене знову одкликали до подиву співробітничати в «Красной Звезде».
Був жовтень. Ми стояли в вагоні на Вапнярці. По ночах було страшно холодно. Білизну я проміняв на хліб, і у мене лишилися тільки галіфе і гімнастерка, що я взяв у полоненого петлюрівця. Ще змалку я привик спати голим. і в вагоні з плачем і матюками я роздягався догола, простилав на газети гімнастерку й штани і укривався дірявою шинеллю. За ніч разів двадцять я просипався, а коли одягався, знову плакав од холоду і нарікав на свою долю. А поруч, в вагоні політосвіти, під пальцями піаніста в постолах гримів марш Гінденбурга[103].
Після змирення з поляками[104] мене посилають на військово-політичні курси при поармі. Завідуючим курсами був товариш Скворчевський.
Курси стояли в клисаветі. Був уже листопад. Після голодовки на фронті (по п'ять день ми нічого не їли, а коли доводилось їсти, то більше яблука із панських садів) в мене почалась дизентерія. Я кажу завхозові, щоб він дав візника до лікарні, бо я босий, а надворі грязь і йде сніг. Але він не дав мені візника, і я пішов босий до лікарні. Це було далеко, десь за вокзалом. Я йду і шіачу, а мимо проходять червоноарми, гримить «інтернаціонал», і мені ще дужче жалко себе. Перехожі дивляться на мене і жалісно хитають головами. Коли я проходив через вокзал, до мене підійшов спекулянт і хотів купити мою шинелю. Це було так дико й страшно, я ж босий, а він мене хоче ще зовсім роздягнути.
Доки мене поклали на койку, я вісім день лежав і мучився на брудній і запльованій підлозі в ізоляторі. Одного разу в ізолятор зайшла жінка — военком шпиталю. Я глянув на неї — це була наша дивізійна політробітниця. Вона пізнала мене і дала мені постоли.
Коли я виходив з лікарні, була вже зима. На політкурсах було весело й бадьоро, тільки коли я їв хліб, чорний глевкий хліб, мені здавалося, що в шлунку каміння. Але це не заважало мені полюбити замість Ольги політекономію. Я навіть хотів покинути писати вірші і бути просто політробітником. Політекономію викладав Скворчевський. Він так чудесно її викладав, що я ще й досі не зустрічав такого лектора, як він. Од моїх постолів лишилися тільки огризки. Дівчата пошили мені з шинелі туфлі, і я в них щоранку вибігав на вулицю, і біг через квартал, і на розі дивився на місцеву газету — чи нема там моїх віршів. Тоді ж виходила анархічна газета «Набат». В «Набаті» було багато повідомлень про вихід комунарів із партії. 3. Т. Скворчевський хвилювався і казав:
— Разогнал бы этих сопляков, а то мы дождемся, что они начнут стрелять нас на каждом перекрестке.
І раз уночі (це було вже після Перекопської перемоги) — «До зброї!» — ми всі вибігли і почали з нервовим сміхом одягатися. У курсисток ентузіастично горіли очі, вони теж були з рушницями й хотіли йти з нами. Махно повстав і хоче захопити клисавет. Частини всі вийшли за місто, йшли колонами. В могутньому ритмі кроків і хитанні рядів я раптом зник… Мене не було. Хвилями встала невимовна сила і залила моє «я». Я відчув міць і порив мільйонів «ми» революції… і було радісно йти на смерть. Мене й ще двох товаришів послали в дозор. Десь далеко були огні города і наша застава. А ми стоїмо в порожньому й тривожному полі, самотньо й страшно гудуть провода, і навколо нікого, нікого. і от із тьми, на білому тлі снігу, наближається невідомий загін. Ми послали товариша повідомити заставу про ворога, а самі стали з рушницями «на огонь» і, майже божевільні, кричимо:
— Стій!.. Виїжджай один! — Загін наче вгруз в сніг… Од загону одділився один кіннотник, їхній командир із наганом у руці, під'їхав до нас.
Ми:
— Какой части?
Він:
— Нашей.
Ми:
— Пропуск.
Він:
— Орел. Отзыв.
Ми:
— Тамбов.
І не встигли ми обернутись, як нас уже оточила кіннота. Отзыв був не «Тамбов», а «Курськ». і ми чекали, що нас почнуть рубати. Мої плечі тоскно щулилися, паче вже чули холодну і страшну крицю.
— Кто начальник гарнизона?
— Не внаем. — і мої плечі ще дужче хилились, і по костях пробігав чорний вітер смерті.
— А ваш военком?
— Скворчевский.
— Ведите нас к вашему военкому.
Це був загін Ревтрибуналу.
103
Гінденбург Пауль фон (1847–1934) — німецький військовий і державний діяч, генерал-фельдмаршал. Під час першої світової війни 1914 p. командував військами Східного фронту, з 1916 p. — начальник генерального штабу.
У записі В. Сосюри йдеться, очевидно, про якийсь із військових маршів Гінденбурга, популярний у ті роки.
104
Після змирення з поляками… — 12 жовтня 1920 p. польський уряд погодився на перемир'я і підписав договір у 1921 p.