XLVII
Харків… Квітень, юність, сонце, надії…
Я пішов із товаришкою Піонтек[107], яку знав іще в Одесі.
Вона повела мене в бібліотеку-читальню ЦК КП(б)У.
Ми зайшли в тиху кімнату, де на канапі в синьому костюмі з рудою борідкою Христа сидів маленький чоловічок, схожий на західного робітника, і читав газету.
Товаришка Піонтек попросила мене почитати їй свої вірші.
Я читав їй мої російські поезії, а маленький синій чоловічок читав газету, не звертаючи на нас жодної уваги.
Я спитав Піонтек:
— А вы понимаете по-украински?
— Да.
І я почав читати їй «Відплату».
Коли я читав, наш сусіда одіклав газету і уважно слухав, доки я не скінчив. Потім він підвівся з канапи і підійшов до нас. Це був товариш Кулик[108].
— Хто ви такий будете, товаришу? — спитав він мене.
Я сказав.
І Піонтек попросила товариша Кулика одкликати мене з армії як молодого поета, що подає надії.
І товариш Кулик, як завагітпропу ЦК КП(б)У, одкликав мене через «Учраспред» ЦК з армії.
Пока оформлювали моє відкликання в розпорядження ЦК, я, як командирований з периферії військовий політробітник, був улаштований в «Червоному готелі» і мав багато вільного часу.
Я познайомився в редакції газети «Вісті»[109] з товаришами Коряком[110] і Блакитним[111].
Коряк — маленький і гостроносий, в довгій кавалерійській шинелі, перебивав мене захопленими вигуками, коли я читав йому «Відплату».
Він дякував мені за «гарні переживання» і говорив:
— Де ви були? Ми так давно чекали вас в українській літературі… Нам доводиться друкувати таку їрунду!
— А ви цієї єрунди не друкуйте, а друкуйте мене, — наївно сказав я йому.
Читав я Корякові й мої вірші російською мовою про любов, трави, шахти, і крізь спомини і розлуки з рідним селищем — «солодкий дим заводу».
І Коряк порадив мені про це ж саме написати українською мовою.
На другий день я приніс йому «Червону зиму».
Хоч місто і взяло мене в свій солодкий полон, але мені все снилися зелені пахучі береги Дінця, ріки мого смуглявого хлоп'яцтва, з якими я познайомився ще малям…
Одгорів метушливий день. Я повертався до готелю.
В номері з меблів були ліжко, стіл, стілець і шафа з дзеркалом для одежі. От із цією шафою, власне, з трюмо в ній, і зв'язане народження «Червоної зими».
Я стояв перед трюмо, звідки на мене дивився смуглявий юнак, і раптом я ніби розтанув в тумані і зник у свічаді, а замість мене простяглася важка, грозова й радісна дорога мого молодого життя…
Я пригадав свої перші трудові кроки, друзів своїх, з якими ділив і радість і горе, рум'яних чорнобривих дівчат, і місячні половники, і те, як радісні робітничошахтарські колони вітали революцію, а я, сп'янілий од щастя, ішов у цих колонах і цілувався з такими ж, як я…
Ось тривожно і грізно кричить заводський гудок, і цей залізний і довгий крик туго і владно б'є по нервах і кличе, кличе…
В небі рвуться і тануть димки шрапнелі, наче безжурні хмарки, але з них летить смерть…
Ми з гвинтівками в руках біжимо до заводу по вулицях, повних кулеметної стрілянини, на бій за владу Рад…
Дороги, дороги, дороги…
Сніги, ешелони, кров…
І нарешті, мов казкова жар-птиця, в радісних руках мільйонів — Перемога!
З тисячами таких же, як і я, повертаюсь на село.
Мене тяжко засмутила смерть брата Олега, що так і не дочекався мене з фронту з галіфе для нього, про яке він наївно мріяв, працюючи на заводських каламажках… Йому було сімнадцять років.
Туга і радість злилися в мені в золотий спомин душі, що вилився в пісню і став «Червоною зимою»…
Я дивився в трюмо і співав і плакав, співав і плакав… Про форму я не думав. Вона сама виникла з ліричної повені, що залила мою душу…
Я не писав, а складав поему.
І коли я скінчив, то відчув таку щасливу спустошеність, якої більше ніколи не відчував ні до, пі після «Червоної зими».
Все: і композиційна будова, і лірико-епічний сюжет з наростанням ліричного струму, його кульмінацію і спадом, мелодика в будові словесних сполучень, образи — все це народилося з пережитого і передуманого, як дитина першої любові, в сонячному русі почуття, вагітного думкою…
Слова, як намисто на нитку, нанизувались на мотив і зливалися з ним, щоб стати піснею моєї, нашої революційної юності.
Другого дня я пішов до Василя Блакитного. Він кудись ішов з товаришем і спускався сходами. Там же, на сходах, я дав йому рукопис поеми. Він глянув на перші рядки, і враз його очі синьо й щасливо засіяли…
107
Піонтек, — В рукописі нечітко написано це прізви в результаті чого при передрукові та в публікації урив роману в десятому томі Творів в 10-ти томах (К., «Дніп] 1972) допущена неточність — «Шотнек». Є підстави вважати, що це була дружина І. Ю. Кулика Люціана Карлії Піонтек (1899–1937) — українська радянська письменница.
108
Кулик Іван Юліанович (справжнє ім'я та по батьков ізраїль Юделевич (1897–1941); літературні псевдонімі; Р. Ролінато, Василь Роленко) — український радянський сьменник, партійний і громадський діяч. В автобіографії, писаній у Києві 5 жовтня 1958 р., В. Сосюра так оцінює роль і. Ю. Кулика у вирішенні його творчої долі:
«В Харкові мою долю в українській поезії визначив її Юліанович Кулик, котрий звернув на мене увагу як на лодого поета і через ЦК КП(б)У відкликав мене з армії.
Руками Кулика партія дала мені путівку в поетичне ж тя…» (Див. вид.: Твори в десяти томах. — Т. 10. — К., «Двpo», 1972. — С. 76).
109
«Вісті» — українська республіканська газета «Ві ВУЦВК», що виходила в Києві (березень-серпень 1919 1934–1941) і в Харкові (1920–1934). 14 травня 1941 p. 63 об'єднана з газетою «Комуніст».
111
Блакитний Василь Михайлович (справжнє прізвище Елланський; 1894–1925) — український радянський письмі ник і громадський діяч.